Частина 22. Прощання з тінями минулого

 Переступивши поріг будинку вже вдруге, Злата не відчула жодних змін у своєму стані, ніяких моторошних відчуттів. Вважала, що увійшовши всередину, наткнуться на містичний спротив, чи події наберуть моторошного характеру, та навколо було спокійно. Ніщо не передвіщало біди. Намагалась сконцентрувати всю свою увагу на відчуттях, адже тиша лякала не менше. Це все могло бути оманливим затишшям перед бурею. Костя обережно ступав слідом, нашорошивши всі свої відчуття. Не хотів упустити небезпеки, яка могла чатувати на них у цьому будинку. Усе-таки,  досі був твердо переконаний, що потрібно було спробувати випалити це місце дотла, стерти його з лиця землі.

– Ти щось відчуваєш? – спробував вивідати стан подруги.

– Нічого. Все як у звичайнісінькій, покинутій і випробуваній часом хаті. Можливо, їй приписували надумані містичні властивості, або, як варіант, всі ці сили зникли разом із Мороком і тепер це й справді просто домівка з неправильним розташуванням. Може, ми марно хвилювались?

– Вже як наважились сюди увійти, краще переконатись у цьому, щоб більше не довелось повертатись.

– Цілком з тобою згідна.

 Вони ступали по запорошеній пилом глиняній підлозі й вправно минали частини поваленого даху. Злата  розглядала похмурий інтер'єр і  кумедно згрібала з обличчя павутиння.

– Ненавиджу павуків – констатувала, надуваючи свої губи від обурення й огиди.

– Кумедна ти дівчина. Після всього, що ми пережили, тебе досі лякають павуки. Мені здається, що вони – найменша наша проблема.

– Нічого не можу з собою зробити. Така вже я є.

– Як у вас справи? – почувся голос Дем'яна за вхідними дверима.

– Все добре, жодної аномальної активності – вигукнув Костя.

 Коли Дем'ян замінив Вадима на посту, хлопець направився до будинку й увійшовши всередину, сталось те, чого не очікував жоден із них. Спочатку він похитнувся на ватяних ногах і ледь не втратив свідомість, опираючись на стіни оселі. А потім підняв свій нажаханий погляд на друзів, які з ошелешеними поглядами стовбичили біля порогу.

– Він новий власник будинку ­– з приреченим поглядом констатувала дівчина.

– Як таке можливо? Ми перші увійшли й навіть, якби це не спрацювало з тобою, я б був наступною кандидатурою – нічого не розумів Костя, міцно стискаючи лопату у своїх руках.

– Морок казав, що приготував для мене особливу роль і тепер я зрозумів, що він ма на увазі – важко дихаючи прошепотів Вадим. – Якого біса, я попхався до цього клятого будинку.

– Копай! – скомандувала Злата, заціпенілому Кості. – Ми повинні зупинити будинок, інакше, йому не вибратись звідси живим.

 Дем'ян, який прибіг за декілька хвилин, повідомив, що хтось наближається у їхню сторону. Це було повним фіаско. Вони змушені були заховатись у будинку, щоб їх не помітили. Поталанило, що автівку залишили якомога далі й сподівались, що це звичайний перехожий, який швиденько пройде повз і вони зможуть продовжити. Та неабияк хвилювались за Вадима, який намагався триматись і боротись з огидними відчуттями. Костя не втрачав жодної секунди й відчайдушно копав землю під порогом, за зачиненими дверима, намагаючись щосили докопатися до правди.

 Несподівано для усіх, вони відчули кроки, які наближались до будинку. Дем'ян відтягнув друга якомога далі від входу і заціпенів в очікуванні. Вони вдивлялись у поріг вхідних дверей, та перехожий не наважувався увійти. Натомість вони почули дивні звуки. Ніби, стіни оселі обливали водою. Та на превеликий жаль, це виявилась не вода, адже все спалахнуло полум'ям, наповнюючи хату задушливим димом.

 Дарія стояла навпроти хати, яку ненавиділа усім серцем з місткістю пального у своїх руках. Вона не знала, що саме зараз, у цьому будинку знаходилась її донька з друзями, тому без жодних зволікань спробувала власними силами спалити це місце. Бачила, як полум'я охопило стіни старої хати, та зауважила, що під язиками полум'я, вони залишались неушкодженими. Натомість всередині все палало по-справжньому. Так будинок вирішив позбутись непроханих гостей.

 Костя спробував відчинити двері, та їх, ніби, наглухо забили з протилежної сторони. Вони кашляли й задихались від диму, який наповнював простір довкола, а тепер і їх легені. Дем'ян спробував вибити старе вікно, та воно також не піддавалось. Здавалось, що вони у пастці, яку для них підготував будинок. Страх сковував і не дозволяв зосередитись, щоб щось придумати. Увагу розсіювали язики полум'я, які швидко поширювались старою хатою. Вона спалахнула, немов сірник.

– Що за чортівня? – вигукнув Дем'ян, зазирнувши у вікно і помітивши, що полум'я тільки всередині. Ззовні й сліду не залишилось від пожежі.

– Будинок не бажає нас відпускати – констатував Вадим. – Відійди, спробую я.

– Ти ледь на ногах тримаєшся.

– Пропусти його, він новий господар будинку, в нього може вийти – вигукнув Костя, який закінчивши копирсатись під порогом, підбіг до Злати.

 Вадим обмотав руку шматком старого полотна, яке знайшов у будинку і з одного удару вибив вікно, яке виходило на задній двір. Дрібні шматки скла полетіли на траву. Костя допоміг Златі зістрибнути донизу, притримуючи за руки. Таким же способом допомогли Вадимові. А дівчина за той час притягнула до вікна якусь стару скриню, яку знайшла біля хати, щоб інших двом було легше вибратись назовні. Вони попадали на траву, наповнюючи свої легені життєдайним повітрям. Як вже встигли помітити, слідів вогню ззовні не було, що підтверджувало те, що будинок, як живий організм обороняв свої стіни й мстився тим, хто намагався йому нашкодити.