Частина 16. Боротьба Тиларія

– Злато, я можу допомогти. Сон – це межа, яку щоночі перетинає наша душа. Саме вона обирає куди відправиться сьогодні. Але це не смерть, адже вона повертається, потрібно тільки знайти шлях назад. Зазвичай це легко зробити, та Морок приховав від тебе зворотну дорогу, щоб ти не могла прокинутись поки не станеш йому потрібною на іншій стороні. Ми можемо спробувати віднайти цей шлях. Я справді хочу тобі допомогти.

– Зачекай, якщо моя душа може потрапити куди завгодно, я повинна цим скористатись проти нього і побачити на власні очі Тиларія, який вперше кинув виклик Мороку.

– Це можливо, та занадто небезпечно. Там можна заблукати й більше не повернутись. Межа, на якій зараз знаходимось ми, не підвладна часу і простору, тому можна потрапити у будь-який інтервал часу нашої історії. Та щоб повернутись, доведеться докласти максимум зусиль і я не можу дати тобі стопроцентної гарантії, що в тебе вийде. Ти можеш назавжди залишитись у минулому.

– Що буде зі мною? – глянула на жінку.

– Ти просто ніколи не прокинешся. Чи готова ризикнути власним життям?

– Так ти допоможеш мені? Цього разу я хочу знати все, що тобі відомо і що може бути корисним у майбутньому. Ти не повинна приховувати від мене жодної, навіть найменшої деталі.

– У твоїй підсвідомості існує три входи, двері, які ведуть у минуле, сьогодення і майбутнє. Морок приховав від тебе їх, щоб ти не могла прокинутись, та ми можемо обійти його фокуси. Я не зможу допомогти з вибором, адже саме твоя душа повинна відчути потрібні двері. Тут я безсила. Єдине, чим можу посприяти – відшукати їх. Інше, залежить тільки від тебе. Якщо здогадаєшся за якими дверима знаходиться минуле – зможеш відправитись туди, куди потрібно.

– Як мені знайти ці двері? Я повинна спробувати побачити Тиларія.

– Візьми мене за руку – скомандувала Марта. – Тепер заплющ очі та прислухайся до свого серця. Моя сила допоможе побачити приховане та осягнути неосяжне. Коли ти їх побачиш, просто уяви, що вони знаходяться за твоєю спиною. Таким чином, ти віднайдеш шлях, який він так старанно намагається приховати від тебе.

– Нічого не виходить, я нічого не відчуваю. 

– Просто обернись – наполягла Марта, яка досі тримала її за руку.

 Дівчина розвернулась і побачила трійко практично ідентичних дверей. Які повинна обрати, навіть не здогадувалась. Інтуїція нічого їй не підказувала, не було внутрішнього чудодійного відчуття, яке б вказало правильний шлях. Вона почергово підходила до дверей і намагалась зрозуміти як обрати, щоб не помилитись.

– Підсвідомість – це найвірніше віддзеркалення стану нашої душі. Вона таїть в собі багато цікавого і незвіданого, впливає на наші вчинки та життя в цілому. Під час сну, межа нашого розуму стає тоншою. Спробуй подумати про те, що хочеш і візуалізуй себе у місці, куди хочеш потрапити. Пригадай приємні моменти зі свого далекого минулого й уроки історії, в яких описувалось життя наших предків – намагалась допомогти Марта.

 Коли Злата спробувала, несподівано відчинились перші двері. Вона легкими кроками увійшла всередину і вийшла у лісі. Нічого не підказувало, що вона там, куди планувала потрапити. Все здавалось доволі реалістичним і мимоволі втрачалось відчуття впевненості у тому, що бачила перед собою. Не могла з упевненістю стверджувати чи вона прокинулась у реальному часі чи потрапила у минуле. Ці невидимі межі були повністю стертими. Ось чому Марта говорила, що можна легко заблукати. Спогади плутались і переплітались. Вона попрямувала лісом і невдовзі вийшла на невеличке поселення, яке розташовувалось на березі річки.

 Невеличкі дерев'яні хатинки були наполовину заглиблені в землю. Через отвори у даху виходив дим, який свідчив, що тут були люди. Недалеко від будинку розміщувалось щось схоже на льох. Біля кожної такої споруди була невеличка ділянка землі, вкрита попелом, яку, мабуть, підготовлювали таким чином до обробки. Не залишалось сумнівів, що потрапила саме туди, куди планувала. Вона попрямувала далі. До вух долинали різноманітні звуки побуту. Брязкіт заліза свідчив про ковальство й обробку металу. Біля будинків була розвішена риба, яка висушувалась на сонці та шкури диких тварин. Люди, які проходили повз, немов не помічали дівчини. Поселення жило своїм життям, кожен виконував певну роботу. Одні займались гончарством, інші – ткацтвом. З гущавини лісу виходили чоловіки з впольованою здобиччю. Життя кипіло і ніщо не передвіщало біди. Одягнені були переважно у лляні сорочки, задекоровані вишивкою з найрізноманітнішими символами. Жінки підперізувались в'язаним поясом, а у деяких чоловіків пояс був зі шкіри. Зав'язаний пояс також вважався захистом від темних сил. Лляні штани доповнювали образ чоловіків того часу.

 Вона й гадки не мала хто із них був Тиларієм і запитати не було можливості, тому довелось просто спостерігати з надією, що хтось назве його на ім'я. Звісно вона боялась, що не вдасться повернутись, та намагалась поки що не забігати наперед. Дружня атмосфера поселення, яка панувала навколо трохи відвертала увагу від головної мети прибуття. Їй подобались привітні усмішки й доброзичливі обличчя. Здавалось, що ці люди не знали що таке ворожнеча, заздрість і протистояння. Дітлахи галасували й бігали навколо поселення.

 Злата помітила молодого парубка, який дещо дивно себе поводив. Здавалось, він намагався прослизнути до лісу непоміченим. Дівчина вирішила піти слідом і вияснити причину його дивакуватої поведінки. Вона йшла позаду, а хлопець за щораз обертався, щоб переконатись, що ніхто не йде слідом. Він не міг її побачити, як вже встигла зрозуміти дівчина, тому за своє викриття не хвилювалась. Злата могла на власній шкірі відчути себе на місці Єремії й приміряти роль примари. Це трохи лякало, адже вона могла залишитись тут назавжди. Надзвичайно важко було просто за цим усім спостерігати й не мати можливості взяти участь в діалозі або колективній праці. Дівчина не могла навіть уявити, що все це можна переживати упродовж надзвичайно довгого періоду і не збожеволіти. Розуміла, які титанічні зусилля докладає для цього її друг. На душі ставало важко, здавалось, що величезна каменюка стояла на її грудях і перекривала доступ свіжому повітрю. Спробувала позбутись цього гнітючого відчуття, та легше не ставало. Хлопець продовжував її водити тутешніми лісами, ніби намагався приховати свої сліди. Та для чого він це робив – не могла зрозуміти. Вже пожалкувала, що попрямувала за ним. Та як тільки вирішила повернутись, почула до болю знайомий голос.