Частина 14. Маленька хитрість Морока

  Дівчина не хотіла навіть чути про це. Та усвідомлювала, що зайшли в глухий кут. Нічого кращого не могли придумати. На очі навертались сльози, не хотіла ризикувати своїм другом.

– Я допоможу – несподівано озвався Костя, який прийшов до тями.

– Ти вже допоміг – буркнув Вадим. – Думаєш після всього ми зможемо тобі довіряти?

– У вас немає вибору. Злата я чув вашу розмову з Єремією. У вас нічого не вийде. Морок знає, що він буде допомагати й не купиться на ваш план.

– Що пропонуєш ти? – намагалась зрозуміти дівчина, що в нього на думці.

– Я можу спокійно пересуватись по лісу. Він думає, що я зроблю все, щоб врятувати брата.

– Хіба це не так? – втрутився Вадим.

– Не зовсім, я мав можливість задуматись над тим, що ти говорив про мого брата. І думаю, що ти мав рацію. Дем'ян ніколи не ставив своє життя вище інших. Не хочу, щоб його мучило відчуття провини, щоб усвідомлював, що за для його порятунку – постраждали невинні. Я шкодую, що піддався на провокації Морока і дав йому свою згоду. Якщо через це мені доведеться пожертвувати своїм життям – я готовий.

– Це всього гарні слова і якби я хотів нас ошукати, то так би й говорив – констатував Вадим, який був переконаний, що він зробить все, щоб вислужитись перед Мороком.

– Дайте мені останній шанс. Ви нічого не втрачаєте. Просто пофотографуйте все на мій телефон і напиши електронку професора.

– Як ти поясниш йому де перебував увесь цей час? – не вгамовувався друг.

– Скажу, що не знайшов Злати й залишався на цьому місці з надією, що вона повернеться. Адже тікати їй було нікуди.

– А щодо мене? Як поясниш моє зникнення?

– Скажу, що ти втік і мабуть, вже подався до міста. Ви нічого не втрачаєте. Дозвольте вам допомогти, я не хочу, щоб він переміг і отримав бажане – повторив Костя. – Не висовуйтесь звідси й все буде добре. Він вас не відчує. Вся його увага зосередиться на пошуках Злати. Біля нашої хижі є мережа, тому я зможу відправити файли. Коли прийде відповідь, я повернусь.

– Відповідь може прийти за декілька днів – констатував Вадим. – Не факт, що професор одразу побачить повідомлення, а ще потрібен час, щоб він зміг їх прочитати. Ми не можемо скільки чекати. Тим паче, що зі мною він добре знайомий, а як сприйме невідомі файли з чужого номера – важко передбачити.

– Підеш зі мною і ми придумаємо як відправити тебе до міста. Поїдеш до свого професора і як тільки щось дізнаєшся – відправиш інформацію на мою електронку.

– Що робити Златі? Вона не зможе сидіти тут без їжі та світла? – Вірно підмітив хлопець.

– Тоді зробимо все по-іншому… – з хитрою посмішкою на своєму обличчі додав Костя. 

 Морок стояв біля хижі й з хижим вищиром зустрічав Костю, який вів до нього Злату. Дівчина пручалась та хлопець міцно тримав її за зв'язані руки.

– Я знав, що ти все зробиш правильно. Де ти загубив нашого друга? – зацікавився відсутністю Вадима.

– Поки я намагався впіймати дівчину, він втік і мабуть, вже направляється до міста. Сумніваюсь, що він сюди повернеться.

– Повернеться… Вадим мені ще знадобиться. Та зараз мене цікавить Злата. Він підійшов і провів своєю долонею по її обличчю. – Думала сховатись? У мене завжди є запасний варіант. Костя не міг не допомогти рідному брату.

– Ти обіцяв, що звільниш його, так виконай свою обіцянку – не зміг змовчати хлопець.

– Вже скоро ти з ним зустрінешся.

Фраза кинута злом не сподобалась дівчині. Це прозвучало надто двозначно.

– Може чаю, ти ж, мабуть, голодна – засміявся Морок, пропускаючи свою полонену вперед. Костя потягнув дівчину всередину.

 Вадим мчав до міста на автомобілі друга, який залишався припаркованим біля будинку дівчини. Намагаючись якомога швидше зустрітись з професором. Часу було катастрофічно мало, та він не здавався. Вже майже світало. Навкруги почало розвиднюватись. Мобільний стояв на сусідньому сидінні. Хлопець потягнувся за ним і відправив файли чоловіку з надією, що до його прибуття він вже зможе ознайомитись з фотографіями й щось розповісти. Не встиг відкласти телефон, як почув дзвінок. Дзвонив йому сам професор. Прийнявши вхідний виклик,  почув здивований голос чоловіка в динаміку телефона.

– Вадиме, звідки в тебе ці фото? – не міг приховати своєї зацікавленості.

– Пробачте, що розбудив. Подумав, що вам буде цікаво. Вирішив поділитись.

– Я вже не спав. Так звідки фото?

– Друг відправив свою несподівану знахідку.

– Це ж справжнісінький скарб. Як я розумію, це фото з якогось підземелля, чи печери?

– Схоже на те. Ви зможете розшифрувати тексти на пергаментах?

– Негайно візьмусь за це.

– Я можу до вас навідатись?

– Приїзди, я буду чекати на тебе. Адресу ти знаєш.

– Тоді до зустрічі, я саме їду до міста і буду у вас десь через пів години.

 Хлопець був безмежно щасливим, що професор так швидко відгукнувся. Коли під'їхав до потрібного будинку, який розташовувався в передмісті, він вже на нього очікував. Сивий чоловік років шістдесяти з охайною бородою. Сірі очі й приємна доброзичлива посмішка. Познайомився з ним в університеті, де він викладав історію старослов'янської культури. Поглибленому вивченню рун присвятив все своє життя і така неймовірна знахідка не могла залишити старого байдужим. Вперше за багато років доля підкинула йому таку неймовірну загадку. Він готовий був відкласти всі свої справи та поринути з головою у вивчення цих містичних символів. Дружина чоловіка померла два роки тому, а син жив далеко і навідувався рідко, тому можна було не хвилюватись, що рідні обурюватимуться ранньому візиту хлопця. Владислав Омельянович міг весь свій вільний час присвятити улюбленій роботі та справі свого життя. Старий запросив Вадима всередину, де на столі були розкладені вже видрукувані фотографії рунічних символів.