Частина 13. Підземелля

 Коли Костя прийшов по Злату до місця, де вона за словами Морока, повинна була переховуватись разом з Єремією – їх вже там не було. Хлопець вилаявся і поспішив з надією наздогнати дівчину. Вона не могла далеко втекти, не було куди втікати. Нечисть не могла її відчути тільки на цьому місці. Куди ж вони попрямували – намагався здогадатись хлопець. Та нічого не приходило в голову.

– Обережніше! Тут небезпечно. Все старе і в будь-який момент може обвалитись. Мені нічого не загрожує, та ти можеш постраждати – намагався зупинити Злату Єремія.

– А де зараз безпечно? Принаймні, тут він нас не відчує.

– Ти знову бачила Марту? Вона повідомила тобі де шукати?

– Так, вона змогла знову зі мною зв'язатись, адже тут Морок не має влади над моєю свідомістю. Розповіла про це місце, яке було прямісінько у нас під носом і повідомила, що воно може прояснити ситуацію. Виявляється, це була не просто печера, чи заглиблення у землі, як я думала спочатку.

– Я вже помітив – констатував Єремія. – Що ти хочеш тут знайти?

– Сама не знаю, та Марта сказала, що тут ми знайдемо відповіді на питання і можливо зможемо відправити Морок туди звідки він прийшов.

 Вони прямували вузькими підземними ходами, які розташовувались глибоко під землею, у повній темряві. Мереживо лабіринтів вражало обсягом проробленої роботи. Не вірилось, що таке можна викопати руками. Вони не знали чи знайдуть щось, та цікавість і надія чітко вели вперед. Допоки не натрапили на щось прямісінько перед собою. По відчуттях це нагадувало  старі дерев'яні двері.

– Здається ми прийшли – констатувала дівчина.

– Що це таке?

– Якщо зможемо пройти далі – будемо знати.

– Зачекай, я гляну, що на тій стороні – зупинив дівчину, яка хотіла спробувати вибити їх силою.

 Єремія пройшов крізь зачинені двері. Такого, Златі ще не доводилось бачити. Там де обриси його тіла торкались дверей, він розсіювався і немов просочувався крізь них. Були двозначні почуття. З однієї сторони – захопливо, а з іншої – моторошно. Його не було декілька хвилин, а коли повернувся, на обличчі засяяла переможна посмішка.

– Здається тут щось є. Я бачив якісь розписи на стінах, сувої й щось схоже на амулети. Та там доволі темно, щоб мати можливість все нормально роздивитись.

– Зовсім з голови вилетіло – Злата витягла зі своєї кишені запальничку, завдяки якій їй і Кості вдалось звільнитись з полону Морока.

 Спочатку дівчина спробувала підштовхнути двері, та вони не піддавались, тоді почала таранити їх своїм тілом. Єремія хотів її зупинити, щоб показати ключ, який встиг помітити неподалік, та Злата надто захопилась. Сміх Єремії трохи відірвав її від заняття.

– Що не так? Чому ти смієшся? – запитально глянула на хлопця, щоб зрозуміти, що стало причиною його хорошого настрою.

– Я вже декілька хвилин намагаюсь донести до тебе, що щось схоже на ключ вставлено у різьбленні дверей. Може спробуєш? – не припиняв усміхатись Єремія – Ти легких шляхів не шукаєш?

– Повинна ж я якось готуватись до зустрічі зі злом – пожартувала дівчина. Вона обережно витягла  ключ і спробувала намацати замок. Коли двері відчинились і вони увійшли всередину, навкруги була темрява. Вона підсвітила запальничкою на стіни приміщення і побачила розписи та символи, які їй вже були знайомі – руни. На невеличкому зімітованому столику стояли згортки пергаменту і різноманітні амулети.

– Потрібно якось винести все звідси й добре роздивитись. Тут повинні ховатись відповіді на наші запитання.

– Ти ж розумієш, що я нічим не можу допомогти, хіба що в ролі моральної підтримки.

– І на цьому дякую. Я не зможу сама все винести. Зараз би знадобився телефон. Можна було б все пофотографувати й потім добре роздивитись. Вадим може розбиратись у рунах. Нам потрібен цей хлопець – запевнила дівчина.

– Вночі тобі не можна покидати це місце. Він відчує тебе, та я можу спробувати.

– Вадим тебе не побачить, та з ним був Костя. Я зрозуміла чому для нього ти видимий. Це твій далекий родич. Правнук твого рідного брата.

– Я зовсім забув, що у мене був брат – засмутився Єремія.

– Можливо, коли ти звільнишся, спогади повернуться і ти все пригадаєш – спробувала підбадьорити солдата. – Я не знаю, чи можна довіряти Кості. Останнього разу він піддався на пропозицію Морока і мене ледь не спіймали. Його бажання повернути брата сильніше за здоровий глузд, та я його розумію, сама зовсім нещодавно думала, що зроблю все, тільки б не заподіяв шкоди матері. Сподіваюсь, що з Вадимом все в порядку. Йому добряче дісталось від Кості.

– Потрібно спробувати знайти їх і провести в це місце – переконував Єремія.

– Головне заманити хлопців сюди. Тут Морок буде безсилий і не зможе керувати їх свідомістю. Та боюсь, щоб у пастку не потрапив ти – з сумом додала Злата.

– Все буде добре, я впораюсь, мені не вперше.

– Я хочу обійняти тебе – несподіваною заявою ошелешила солдата.

– Я б із задоволенням, та ми не зможемо. Я ж примара, просто марево.

– На хвилинку зупинись тарабанити та підійди ближче – скомандувала Злата.