Частина 11. Перелесник

 Коли Костя повернувся з магазину –  Злати вже не було. Вадиму не вдалось її зупинити.

– Навіщо ти дозволив їй піти? – обурювався хлопець.

– Я що мав її зв’язати? Ти ж розумієш, що тримати її тут проти волі – не вихід.

– Що стало причиною її спонтанного рішення і куди вона направилась?

– Я не знаю. Після того як задрімала на дивані, прокинулась вся в сльозах, взяла в мене телефон і намагалась додзвонитись матері. Коли не дочекалась відповіді – зібралась і пішла. Наполягала, щоб ти не їхав до села, інакше воно тебе вб’є.

– Покажи номер, на який дзвонила – скомандував хлопець. – Збирайся, поїдеш зі мною. Кажеш їй щось наснилось? – намагався все зрозуміти Костя.

–  Принаймні мені так здалось. Вона була засмученою і розгубленою.

 Злата взяла кошеня і зачинила у своїй кімнаті. Не хотілось усвідомлювати, що за тобою стежать і відчувати його холодний погляд на своїй шкірі, тим паче, що найближчим часом повинен був навідатись власною персоною. Мама відпочивала у своїй кімнаті. Дівчина, спробували знайти свій телефон, щоб подзвонити Кості, та пригадала, що так і не встигли обмінялись номерами. Та ні телефону, ні її ноутбуку не було. Не важко було здогадатись чиїх рук справа. Вона присіла на диван, ховаючи обличчя у своїх долонях. Не могла повірити, що зовсім нещодавно навіть не здогадувалась про існування всього цього. Життя кардинально змінило свій курс в неправильному напрямі. Про минуле життя можна було забути й готуватись до найстрашнішого. Пригадувала, як весело проводила час з друзями, серйозні обличчя викладачів свого вишу, які пророкували їй щасливе майбутнє. Бачили б її зараз. Щасливого майбутнього їй не світило. Не хотіла себе жаліти, та не розуміла чим могла заслужити таку долю. Ввечері наважилась зайти до своєї кімнати, де на неї чекала Тінь. Дівчина не хотіла лягати коло кошеня, тому закутавшись у плед сіла на м’яке крісло, яке стояло біля вікна. Кошеня хотіло залізти їй на руки, та вона його прогнала. Заснути не вдавалось. Голова боліла від хвилювання, тривоги та стресу. Боялась знову почути його моторошний голос. Місячне сяйво проникало крізь віконне скло й освічувало кімнату. Тінь спокійнісінько спала на її ліжку. Злата не могла зрозуміти на що він чекає, чому не прийшов одразу. Губилася в роздумах, намагаючись відгадати його наступний крок. Та він кожного разу отримував те, чого так прагнув. Усвідомлювала, що підвела хлопців, які хотіли допомогти. Їй сподобалось, як Вадим не зважаючи на осуд, продовжував твердо стояти на своєму і намагався довести усім свою правоту. Та чи було цього достатньо, щоб протистояти такому могутньому ворогу. Вона не хотіла замислюватись над тим, що очікувало на них. Сподівалась, що Морок не стане полювати на хлопців і дасть їм спокій. Боялась більше за Костю, який не хотів миритись з втратою брата і міг повернутись.

 Серед ночі її розбудив стукіт у вікно, біля якого вона спала. Заглянувши в нього, побачила Костю і Вадима, які намагались вдруге поцілити камінцем. Дівчина одразу звернула увагу на кішку, яка також прокинулась від шуму.

– Спи, це гілля яблуні, яка від вітру б’ється у вікно – спробувала злукавити Злата, щоб Морок не дізнався про хлопців, які вирішили приїхати слідом.

 Щоб не викликати зайвих підозр, вона удала, що солодко спить, а коли кішка також заснула, спробувала тихенько вийти, щоб за одно не розбудити матір, яка спала у сусідній кімнаті. Вона прокралась до коридору і попрямувала до саду, який виходив на вікна її кімнати.

– Навіщо ви приїхали сюди? Він може дізнатись і тоді вам не жити – обурювалась їхньому необдуманому вчинку, не хотіла, щоб заплатили за це своїми життями. Та з другої сторони була рада несподіваній підмозі.

– В тебе можу запитати те ж саме. Навіщо Злата? – не міг стримати свого невдоволення Костя.

– Моя мама повернулась із лікарні і я не можу кинути її йому на поталу. Я повинна була повернутись. Він погрожував, що зробить їй боляче. Пробачте мені, та у мене не було іншого виходу.

– Твоя мама у лікарні – ошелешив своєю заявою Костя.

– Не верзи дурниць, вона зараз спить у сусідній кімнаті – твердо заперечила дівчина впевнена у своїй правоті.

– Ми перевірили, вона у п’ятій палаті кардіологічного відділення і залишиться там ще на тиждень. Коли ти поїхала, ми подзвонили на номер, який ти набирала у телефоні Вадима. Трубку здійняла медсестра і сказала, що Дарія зараз на процедурах і просила їй передзвонити пізніше. Твою матір так звуть?

– Так, але це якась помилка, я вже казала, що вона спить у своїй кімнаті. Це якась маячня.

– Ми так і подумали, що ти не повіриш, тому поїхали до лікарні та навідали її. Сказали, що нові друзі її доньки й що ти просила завести по дорозі свіжих фруктів для неї. А ще ми зробили фото поки вона спрямувала всю свою увагу на розмову з медсестрою. Він протягнув їй свій телефон з фото.

 Злата миттєво зблідла. На посірілому від жаху обличчі відбилась суміш найрізноманітніших емоцій. Вона не знала що думати. Їх докази були надто переконливими, щоб виявитись брехнею. На фото була її мама.

– Хто тоді зараз у моєму домі? – намагалась збагнути дівчина.

– Кажеш, вона точна її копія? – заговорив Вадим, який стояв поряд.

– Так, я досі не можу повірити своїм очам.

– Не хочеться лякати тебе ще більше, та може це сам Морок? Він здатен міняти свій облік? – поцікавився Костя