Частина 9. Несподівана підмога

– Я хотів тебе попередити, та він завжди був поруч – несподівана поява Єремії налякала та вона була безмежно рада, що з ним все в порядку.

– Ні, ні... Ти повинен піти, він тільки й чекає цього. Морок може зараз спостерігати за нами – вона вказала на Тінь.

– Це звичайне кошеня, я б відчув його. Поки він намагається вистежити мене у лісі, я ховаюсь у нього під носом. Я навчився майстерно заплутувати свої сліди.

– Де ти був увесь цей час? Я так злякалась за тебе – з сумішшю щастя і хвилювання у своєму голосі поцікавилась Злата.

– Я завжди був неподалік, та він знав і чекав на мій хибний хід.

– Єреміє, я бачила Марту, вона моя тітка, мабуть, через це я можу тебе бачити.

– Ти родичка Марти? – Не міг повірити солдат – Моєї Марти? Що з нею сталось? Як склалась її доля?

– Доля до неї була несправедливою – опустила свій погляд, приховуючи від нього своє сум’яття. Не знала, чи потрібно йому все розповідати, та все-таки вирішила, що він має право знати. Після невеликої паузи продовжила – Вона випадково випустила Морока із пастки й допомагала  зміцнити його силу.

– Цього не може бути – твердо заперечив Єремія, у ній не було нічого злого, вона обожнювала життя і не могла нікому завдати шкоди й тим паче допомагати йому. Ти дуже на неї схожа. Де вона зараз? Що він зробив з моєю Мартою?

– Мені прикро тобі про це говорити, та її душа у нього. Вона допомагала йому проти своєї волі, намагалась захистити твою душу…Я знаю причину, чому ти не зміг перетнути межу і можливо тепер ти зможеш звільнитись.

– Я не піду, допоки не дізнаюсь, що сталось з моєю Мартою. І тебе не залишу в небезпеці.

– Він цього й очікує. Ти повинен спробувати – намагалась переконати хоча б спробувати.

– Навіть не намагайся, ми ж друзі? А друга в біді не кидають. Я не зможу піти далі, знаючи, що вона страждає через мене, а ти потрапила до його лап.

– Якщо ми тут застрягли на цілу ніч, розкажи мені про мою тітку. Якою вона була до зустрічі з ним – спробувала змінити напрям  згубних думок хлопця, які засіли глибоко у серці.

– Ми познайомились, коли мене відрядили сюди, щоб стримати ворогів, які насувались. Я був переповнений вірою в майбутню перемогу. Був надто молодим і самовпевненим. Разом з іншими хлопцями ми почали зміцнювати свої позиції, облаштовуючись у цьому лісі. Селяни допомагали нам: приносили їжу, споруджували окопи. В один з таких днів я зустрівся з нею. Вона була такою вродливою, її посмішка, яка сяяла яскравіше сонця, не могла залишити байдужою жодної живої душі. Марта принесла нам обід і після цієї зустрічі я вже не міг нормально спати. Коли закривав очі – одразу бачив її. Як виявилось пізніше, я також їй сподобався. Ми почали зустрічатись, покохали один одного до нестями. Хіба міг я колись подумати, що знайду своє кохання саме тут.  Інколи доля буває досить винахідливою. Я майже не пам’ятаю її обрисів, та не можу забути відчуттів, які вона дарувала. Поруч з нею я відчував себе кращим, сильнішим, щасливішим. Я твердо вирішив, що коли все закінчиться – покличу її заміж. Пообіцяв їй, та так і не зміг втілити це в життя. Війна закінчилась, забравши з собою велику кількість життів і поламаних доль.

– Чому доля така несправедлива до хороших людей?

– Можливо так вона дає нам урок, збиває пиху з наших облич. Ми впевнені, що самі творці своєї долі. Ми втратили віру у вищі сили, які насправді розпоряджаються нашими життями.

– Можливо ти маєш рацію, та я не вважаю, що ми зовсім безсилі у цій каруселі під назвою «життя». Ми повинні знаходити щастя у всьому, не чекаючи завтрашнього дня чи боятись вибриків долі. Проживати кожен день як останній, з вдячністю приймаючи випробування, адже вони загартовують, роблять нас сильнішими. І на наступному повороті, де на нас очікуватиме нова перепона – ми будемо готові її зустріти та здолати.

– Гарно сказано, трохи дивно таке чути від дівчини, яку зв'язали та кинули на горищі. Та мені подобається хід твоїх думок. Ти мислиш позитивно й у всьому шукаєш хороше. Сподіваюсь, що ця риса твого характеру зможе тобі допомогти.

Злата знову спробувала звільнитись від мотузок.

– Зупинись, ти ще більше затягуєш вузли, потрібно знайти щось, чим їх можна прорізати.

– І як ми це зробимо? Мої руки зв’язані, а ти не зробиш цього за мене.

– Бачиш вікно? Спробуй розбити його ногами, тільки обережно не поріжся. Більша частина скла – впаде донизу та залишаться гострі краї до яких можна буде спробувати прорізати мотузку.

 Вона зробила все, як радив Єремія. Та на практиці виявилось все складніше, ніж виглядало насправді. Віконне скло було занадто товстим і не надто гострим, тому довелось не одну годину намагатись звільнити хоча б руки.

– Хтось іде – повідомив солдат, відволікаючи дівчину від нехитрих маніпуляцій.

– Ти повинен йти, тікай, якщо він тебе спіймає – ти мені нічим вже не допоможеш – почала панікувати Злата, намагаючись вмовити його тікати.

– Це не він – констатував Єремія.

– Тоді хто? - сконцентрувала всю свою увагу на дверях.

 Почулись кроки, хтось підіймався на горище. А коли двері відчинились – увійшов молодий чоловік.