Частина 7. Несподіваний подарунок

– Мамо, все буде добре, не хвилюйся, Костя обіцяв допомогти, якщо мені щось знадобиться. Це всього на кілька днів – намагалась переконати Злата, відправляючи матір на планове обстеження до лікарні.

– Тобі не буде страшно тут одній?

– Я вже не маленька. Все буде добре. Не варто хвилюватись за мене.

– А як же твої сни?

– Він більше не приходить, нема моторошного голосу і жаху, який на мене наводив.

– Я дуже рада за тебе – міцно обійняла доньку.

 Снів уже не було, та тепер реальність з якою зіткнулась – наводила не менше страху. Чим глибше занурювалась – тим моторошніше ставало. Було багато запитань, відповідей на які не мала. А як боротись з ворогом, про якого нічого не знаєш?  

 Злата поїхала разом з матір’ю, адже не хотіла, щоб вона добиралась одна. Допомогла освоїтись в палаті та розпакувати речі, а потім пішла на автобус, щоб повернутись до села ще до настання сутінків. Повертаючись, сиділа біля вікна і спостерігала як сонце заходить за обрій і на темному небі появляються перші зорі.

 Вдома повечерявши, пішла до своєї кімнати. Почувши стукіт у двері, направилась перевірити хто прийшов в таку пізню годину.

– Привіт, я чув, що твоя матір відправилась на обстеження, тому вирішив перевірити чи все добре з тобою – зустрілась з теплим і дбайливим поглядом Кості.

– Дякую, я в порядку. Вже не маленька.

– Я можу скласти тобі компанію, якщо ти не проти.

– Проходь, я саме хотіла зробити собі чаю. Будеш?

– Не відмовлюсь – посміхнувся чоловік. Він побачив її альбом і гортаючи сторінки натрапив на портрет солдата.

– Ти чудово малюєш, у тебе справжній дар.

– Дякую.

– Що ти дізналась про свою тітку – спробував вивідати хлопець.

– Мені відомо, що вона мала дар і використовувала його не на благо. А ще, що Єремія – її коханий.

– Та не вже? – не приховував свого здивування хлопець.

– Сама була здивована.

– Як ти про все дізналась?

– Його портрет впізнала старенька, коли мій альбом випав із сумки. А ще я бачила це уві сні.

– Тобі наснилась твоя тітка? – втупився своїм зацікавленим поглядом.

– Не подумай, що я божевільна, та відколи я сюди приїхала, кошмари, які мучили мене все свідоме життя припинились і натомість я почала бачити фрагменти з минулого.

– Тебе мучили жахіття?

– Мало того, вони вже стали частиною мого життя.

– Про що були твої жахіття?

– Пробач, та я не хочу про них згадувати, вони принесли у моє життя багато неприємностей.

– Це ж тільки сни – посміхнувся Костя.

– Та досить про мене, не хочеш розповісти трішки про себе?

– Я симпатичний юнак в розквіті сил, який повернувся у своє рідне село, щоб допомогти дивакуватій дівчині, яка намагається звільнити дух померлого солдата – зіронізував хлопець.

– Жартуєш. Якщо не хочеш розповідати про себе – значить маєш що приховувати. Що ж ти приховуєш? – дивилась в його блакитні очі.

– Моє життя не таке насичене як твоє, тому нема про що розповідати.

– Чому ти уникаєш розповідей про свого брата?

– Вже надто пізно, а ти ж не хочеш, щоб по селі пішли чутки? Тут навкруги є очі та вуха.

– Йди вже – посміхнулась дівчина, зовсім не ображаючись на його не бажання пригадувати минуле, яке принесло горе у його сім’ю. Хлопця можна було зрозуміти.

– Завтра ще забіжу. – Підіймаючись з дивану попрямував до виходу.

– Ти казав, що знаєш спосіб який може допомогти знайти Єремію – затримала його на виході.

– Для цього потрібно трохи зачекати й обіцяю, що він сам тебе знайде.  Добре виспись.

– Дякую, що зайшов.

– До наступної зустрічі.

 Костя зайшов до своєї хижі у лісі. Дістав амулет, який віддала йому дівчина і почав уважно розглядати гравіювання на ньому. Рунічні символи були ледь помітними. З вигляду він здавався досить давнім. Хлопець поставив його перед собою на столик.  

 Злата лягла у своє ліжко, та не встигла заплющити очі, як знову побачила свою тітку. Вона стояла до неї спиною та коли дівчина потягнулась рукою у її напрямку – почала провалюватись у глибоченну прірву. Скільки часу падала – важко було сказати. Здавалось – цілу вічність. Відчуття були не найприємнішими. Все всередині перемішалось і відчуття невагомості міцно тримало за горло, важко було зробити вдих. Вона ніби захлиналась повітрям.  

 Не знала де знаходиться. Навкруги було темно. Важко було щось розгледіти, холод, який проникав крізь одяг викликав хвилю тремтіння, а страх своїми гострими пазурами впивався у її горло і заповзав під шкіру. У цьому місці вона відчувала тільки відчай, страх, безпорадність. Чи були це її емоції – невідомо. Складалось таке враження, що повітря просочене цими мерзенними відчуттями. Ти робила вдих і ці відчуття ставали твоїми, розчинялись у крові й прямували до серця, намагаючись його отруїти. Не хотілось залишатись тут довше ніж потрібно.