Частина 5. Маленька брехня

  Наступного дня Злата вирішила розібрати старі дідусеві речі на горищі. Спробувала більше дізнатись про свою тітку, яка, могла допомогти все зрозуміти. Їй хотілось знати з чим довелось зіткнутись. Та так нічого й не знайшла, жодної згадки про дивну родичку і її дар. Вона охайно склала все на місця і взяла свій телефон. Спустилась донизу.

– Мамо, у тебе є номер нашого лісничого?

– Кості? – перепитала жінка, розпливаючись в усмішці.

– Так, Кості, я б хотіла закликати його трохи прогулятись. І ти б за мене не хвилювалась.

– Він хороший хлопець і жодного разу не відмовив мені у допомозі. А як він хвилювався коли ти зникла.

– Припини, я не збираюсь з ним жити,  просто хочу прогулятись і щоб ти була спокійна за мене – намагалась спинити необґрунтовану радість своєї матері.

– Ось номер – вона простягнула свій телефон доньці не припиняючи посміхатись.

Дівчина ввела номер на своєму смартфоні, та ніяк не могла наважитись натиснути кнопку виклику.

– Звідси буде важко додзвонитись, вийди на дорогу – порекомендувала жінка, адже встигла перевірити, що з хати зв'язок не ловить.

– Ясно. Так і зроблю – стенула плечима дівчина.

Вона вийшла до дороги й все-таки наважилась пустити виклик. В динаміку почувся знайомий голос.

– Алло.

– Привіт, це Злата, я хотіла поцікавитись чи не проявиш бажання зі мною прогулятись, якщо ти не проти, звісно – обличчя вкрилось яскравим рум’янцем.

– І прогулятись ти хочеш до лісу? – іронічно додав хлопець.

– Мені дуже потрібно, а самій туди йти небезпечно, я не хочу, щоб мама знову хвилювалась – намагалась бути якомога переконливішою.

– Якщо я тобі відмовлю, ти все одно підеш? – спробував вивідати її плани.

– Я намагатимусь знайти спосіб безпечно потрапити туди з твоєю допомогою, або без неї.

– Коли за тобою заїхати?

– Чекатиму тебе по обіді – на одному диханні проговорила Злата.

– Тоді до зустрічі.

– Бувай.

Вона скинула виклик і з переможною посмішкою направилась додому.

– І що, він погодився? – вже очікувала на неї мама.

– Мамо, це просто прогулянка – вдавано обурювалась дівчина, намагаючись швидше втекти у свою кімнату, щоб не почалась розмова: «Та він хороший хлопчина».

Після обіду, який приготувала дівчина, за нею заїхав Костя. Мама запросила його зайти всередину.

– Привіт – посміхнувся своєю приємною посмішкою. – Ти готова?

– Так, зачекай ще хвилинку, я візьму телефон.

– Звісно.

– Мамо, якщо ми затримаємось, не хвилюйся за мене.

Мама посміхнулась:

– Тепер я за тебе спокійна.

– Мамо! – зніяковіла Злата, а щоки налились приємним рум'янцем. – Ну все нам пора — потягнула хлопця за собою.

 Вони сіли в машину, Злата намагалась не дивитись йому в очі, бо було соромно за те, що мама в прямому значенні цього слова «сватала» її Кості. Побачивши зніяковілий вираз обличчя дівчини – він посміхнувся.

– Пробач за маму. – Прошепотіла присоромлена Злата.

– Я не можу винити твою маму за те, що стає важко боротись з твоїми вибриками – пожартував хлопець.

– Рушай вже – намагалась відвернути його усміхнений погляд від свого зніяковілого обличчя.

 Вона не мала можливості достатньо поспілкуватись з хлопцем і тим паче зрозуміти який же він насправді. Єдине, що знала, що дивним чином він завжди появляється у потрібному місці. Вже двічі рятував її життя. Він знав про Єремію і зло, яке жило у лісі з її розповіді, та чи вірив – було невідомо. По ньому було важко щось розгледіти. Коли машина зупинилась біля лісу вона одразу вийшла і почала шукати очима ознаки присутності свого солдата, та він не з’являвся. Костя зачинив машину і почав спостерігати за дівчиною.

– Що ти намагаєшся побачити? – спробував вивідати, спостерігаючи за зосередженим обличчям Злати.

– Його нема, потрібно зайти глибше.

– Сьогодні буде гроза, потрібно встигнути повернутись.

– Ми швиденько. Можеш зачекати мене тут – благальними очима подивилась на свого провідника.

– Так не піде, я за тебе відповідаю, тому підемо разом. – Наполіг хлопець – Ти забула, як минулого разу довелось провести ніч на самоті у цьому лісі?

– Я була не сама – твердо заперечила.

– Звісно, я забув за твого уявного друга.

– Він не уявний, я бачу і спілкуюсь з ним так, як з тобою зараз.

– Гаразд, пробач, не хотів образити твої почуття, просто погодься – в таке важко повірити.

– Я знаю, сама не вірила, тому не маю права вимагати в тебе того ж. Просто допоможи мені з усім розібратись, щоб я знову могла жити як раніше.