Прокинувшись вранці, Злата усвідомила, що вперше за щонайменше останніх п’ятнадцять років їй нічого не наснилось. Якщо і снилось – нічого не запам’ятала і це її цілком влаштовувало. Не було моторошного голосу, страхітливих обрисів, взагалі нічого не було. Вперше спала як мале дитя. Її здивуванню не було меж. Невже раптові зміни у її житті допомогли позбутись кошмарів? Це неабияк підняло настрій дівчини. Вона немов би звільнилась з пастки, в якій провела більшу частину свого свідомого життя. Не було гіркого відчуття присутності образів з її жахіть. Дівчина приголомшила своєю новиною матір, яка не менше її намагалась допомогти доньці у розв’язанні цієї нав’язливої проблеми. Скільки зусиль і часу було витрачено, а рішення було зовсім поряд.
Вони вирішили відсвяткувати раптове зцілення Злати походом до річки, тим паче, що розташовувалась вона неподалік і до неї можна було добратись пішки. День сьогодні був сонячним і спекотним. Літня спека доводила до нестримного бажання пірнути у прохолодну воду і сидіти в ній поки сонце не сховається за обрій. Вони зібрали потрібні речі в невеличку сумку і вирушили в дорогу. Стежка, яка вела до річки, з двох сторін була оточена деревами, які дарували бажану прохолоду у своїй тіні. Пишні крони затуляли сонце і допомагали з легкістю подолати шлях навіть матері Злати. Проміння відбивалось яскравими проблисками від хвиль на воді. Білосніжні пухкі хмари та синє небо вражало своєю красою і яскравістю. І все це блаженство доповнювалось повною відсутністю людей. Над річкою літали птахи, які своїм щебетом доповнювали неймовірну атмосферу єднання з природою. Коли увійшли у воду, приємна прохолода огорнула розігріте на сонці тіло, даруючи відчуття блаженства.
– Давно я так не відпочивала – констатувала дівчина. – Спасибі, що склала мені компанію.
– Я й сама вже забула ці неймовірні відчуття. В молоді роки часто ходили сюди з друзями. Хлопці ловили рибу, ми купались і ніжились на сонечку. Такі, здавалось би, прості миті надовго викарбовуються у нашій пам'яті.
На березі річки росла стара розлога верба, гілля якої, звисали над водою і на одній з яких причаївся птах, який пильно за ними стежив.
Коли почало вечоріти, вони зібрали свої речі й попрямували додому. Дорогою назад їх перестрів позашляховик лісничого Кості.
– Яка несподівана зустріч – усміхнувся чоловік, опускаючи вікно в автомобілі – Ходили до річки?
– Вирішили трохи освіжитись – посміхнулась у відповідь Злата.
– Присідайте, я вас підкину до села – відчинив дверцята автівки й запросив до салону.
Вони люб’язно прийняли його пропозицію. Дівчина розуміла, що відмовлятись безглуздо, адже в першу чергу потрібно було думати про матір, яка подолала доволі великий відрізок шляху.
– Як вам життя у селі? Не жалкуєте, що приїхали сюди?
– Не скаржимось. Помаленьку звикаємо – відповіла дівчина.
Біля їхнього будинку Костя зупинився, вони подякували за допомогу і розпрощались. Вечеря, яку приготували – пішла на ура після відпочинку на свіжому повітрі, як і сон, який зморив в лічені хвилини.
Прокинувшись вдосвіта, Злата вийшла з хати з чашечкою ароматного чаю. Небо на сході світлішало, сонце починало виходити з-за обрію. Ранкова прохолода дарувала відчуття свіжості на шкірі. Сонце почало зафарбовувати небо довкола в яскраві кольори. Здавалось, що все прокидалось від сну, зустрічаючи разом з нею світанок. Прокинулись птахи, які своїм цвіріньканням зустрічали сонце. Все довкола заграло новими фарбами, купаючись у його сліпучих променях. Поступово повітря розігрівалось і на зміну ранковій прохолоді вже тепле повітря пестило шкіру.
Злата допомогла мамі приготувати сніданок. Коли поснідали, вирішила прогулятись.
– Мамо, я піду трохи помалюю десь на околицях.
– Йди, тільки не так, як минулого разу.
– Обіцяю. – Вона обійняла матір. – Тобі не буде самотньо, може підеш зі мною?
– Ні, що ти, йди гуляй, може з кимось познайомишся, заведеш нових друзів, я не хочу, щоб ти постійно сиділа біля мене.
Дівчина обійняла матір і прихопивши невеличку сумку, попрямувала дорогою.
Злата знову, дивним чином, опинилась біля лісу, та цього разу намагалась триматись поблизу. І чому мене знову як магнітом тягне сюди? Я вже починаю боятись себе, якась містика, чесне слово. Куди б не йшла – все одно потрапляю до лісу. Чи в мене вже параноя? З іншої сторони – це місце просто ідеальне: величезний розлогий дуб, соковита зелень, квіткова галявина, як у казці. Тільки принца не вистачає. Вона водила олівцем по папері, передаючи на нього всю красу, яка була перед її очима.
– Красиво, правда ж? – почула вже знайомий голос.
– Твою ж дивізію, ти постійно так підкрадаєшся? – сіпнулась дівчина важко видихнувши.
– Пробач, не хотів налякати тебе знову.
– Ти постійно ходиш у такому вигляді? – вказала на його дивний одяг.
– Скільки себе пам’ятаю. Обирати не приходиться.
– Нехай…, так навіть цікавіше і тобі личить. – Вона продовжила малювати.
– Виявляється ти справжнісінька художниця.
– Я ще тільки навчаюсь, але дякую за комплімент – щиро посміхнулась хлопцеві.