Частина 1. Знайомство з Златою

 Ще бувши школяркою, Злата твердо вирішила, що навчатиметься в Академії мистецтв на факультеті образотворчого мистецтва. І завдяки своїй наполегливості, завзятості й щоденно докладеним зусиллям – її мрія здійснилась. Важко було повірити, що вдалось скласти вступні іспити на відмінно й стати щасливою студенткою цього вишу. Та зрештою, в цьому ніхто не сумнівався. Матір бачила як наполегливо йшла до поставленої цілі, а однокласники та вчителі – захоплювались її талантом передавати на папері свій внутрішній світ й те, що її оточувало. Вчителі звикли, що її зошити різко вирізнялись на фоні інших учнів, здавалось, що у кожен свій малюнок вона вкладала душу. Дівчина чудово відчувала людей й з легкістю могла перенести їх характер на клаптик паперу.

 Завдяки своєму відкритому характеру, щирості й комунікабельності, швидко адаптовувалась й знаходила нових друзів. Не стала виключенням й академія. Вона зустріла багато однодумців та творчих людей, які жили мистецтвом. Після пар, разом з друзями гуляли містом, насолоджувались колоритними міськими пейзажами, багато малювали й відвідували виставкові зали. Дівчина обожнювала свої студентські роки й нову сторінку життя, яка для неї відкрилась. Ці, насичені подіями дні, дарували відчуття свободи й усвідомлення того, що ти сам творець своєї долі. І якщо, про щось дуже мрієш – воно неодмінно здійсниться.

 Жила у гуртожитку, оскільки рідне містечко знаходилось за сто п'ятнадцять кілометрів від Львова. Ця світловолоса життєрадісна дівчина зачаровувала своєю любов’ю до життя, своїм внутрішнім світлом та чистою душею. У всьому намагалась відшукати позитивні сторони. Насолоджувалась кожним прожитим днем, заряджаючи інших своїм світлом.

 Та була в цієї милої дівчина своя маленька моторошна таємниця, яку намагалась приховувати від інших. Злата боялась, що цим може злякати нових друзів й просто людей з близького оточення. Не хотіла, щоб вони сприймали її як божевільну, щоб перестали з нею спілкуватись, тому заборонила собі про це говорити. Вона любила своє життя й кожен прожитий день та до півсмерті боялась засинати.

 З самого дитинства її мучили нічні жахіття, які не покидали упродовж всього свідомого життя. Вони здавались настільки реалістичними, що неприємні відчуття не залишали навіть після пробудження, а моторошні образи крокували слідом. Вона намагалась боротись з цими сновидіннями різними способами, та жоден не давав результатів. Лікарі всі як один переконували, що переросте, та навіть у своїх двадцять років вони залишались у її житті. Все списували на бурхливу фантазію, притаманну людям творчих професій, в яких тонка грань між реальністю і своїм багатим внутрішнім світом. Страх став частиною її життя.

 Зі сторони ніхто б ніколи не сказав, що у Злати така проблема. Вона намагалась відгородити від свого життя цю моторошну особливість, тому ніхто навіть не здогадувався, що їй доводилось переживати. Мріяла, що однієї ночі просто засне і він не прийде, не буде її мучити. Голос…, який лякав до пів смерті й під впливом якого, вона мала можливість відчути на собі всі тонкості сонного паралічу. Коли хочеш закричати, покликати на допомогу, та не можеш навіть оком моргнути.

 Дівчина багато читала на цю тему, намагаючись знайти вихід і позбутись цього жахіття. Та природа снів виявилась доволі таємнича й загадкова. Чи вірила вона, що її сни – не просто фізіологічний процес, який має логічне пояснення? Мабуть, що так. Не хотіла вірити, що власна підсвідомість, могла приректи її душу на страждання.

 Мати все списувала на стрес після розлучення. Батько покинув сім’ю, коли дівчині було вісім років, з новою дружиною переїхав до Америки, де в них народився син.  Вона не тримала зла на батька, та їй було шкода матері, якій довелось все тягнути на своїй спині. Мати не змогла викинути з пам’яті спогади про свого чоловіка, тому так й не наважилась впустити до свого серця іншого.

 На третьому курсі Академії мистецтв, навчатись в якій так обожнювала Злата, її мама серйозно занедужала й змушена була звільнитись з роботи, завдяки якій оплачувала оренду квартири в невеликому містечку. Дівчина успішно навчалась на державній формі, та у зв’язку з маминою недугою, змушена була перевестись на заочну, щоб мати більше часу по догляду за хворою матір’ю, адже серед рідних – не залишилось нікого, хто б міг допомогти. Потрібно було щось вирішувати з житлом.

– Злато, доню, ти не повинна йти на такі жертви, я зможу сама про себе подбати.

– Мамо, все нормально, нічого страшного не сталось, я можу навчатись заочно. Ми поїдемо у будинок дідуся, наведемо там лад, я знайду роботу у місті й всі наші проблеми буде вирішено.

– Ти ж розумієш, що для тебе там немає ніяких перспектив, це зовсім малесеньке село з населенням сто сімдесят вісім осіб й більшість з них – літні люди.

– Це не важливо, для мене головне, щоб ти одужала, а де ми будемо жити – дрібниці. Я вже достатньо доросла, щоб попіклуватись про тебе й забезпечити всім необхідним нас обох. Оплачувати орендовану квартиру ми зараз не можемо собі дозволити, тому будинок залишений дідусем мені у спадок – найкращий варіант. За мене не хвилюйся, я знайду чим себе зайняти.  

– Я не можу дозволити тобі взяти на себе таку важку нішу й перекреслити своє щасливе майбутнє.

– Я нічого не перекреслюю,  закінчу виш як й планувала, знайду роботу по професії й ми будемо щасливі. Тільки уяви собі: ніяких галасливих сусідів, чисте повітря, ліс, в який ми будемо ходити по гриби і ягоди, власний сад з найсмачнішими яблуками. Не життя, а казка.

– Ти невиправний оптиміст, та мені подобається як ти все описуєш, одразу пригадується  дитинство.