Тіні майбутнього

Черговий ранок. Будильник о 06:30, щоб встигнути встати, поснідати, зібратися, закинути до рюкзака зошити та підручники для сьогоднішнього дня. І чому я це не роблю з вечора? Вибігти з дому о 07:00, щоб встигнути на маршрутку. Я можу запізнитися на 10–15 хвилин, але тоді вже вишиковуватиметься черга до автобуса і напевно я їхатиму стоячи. Та навіть якщо вдасться сісти, у будь-якому разі доведеться поступитися місцем жалісливій бабці, яка на своїх двох не те що в цьому автобусі не може стояти, вона ними на землі ледве стоїть. Має бути якась розгадка, чому їм треба так рано кудись їхати. Мені, ясна річ, до школи. Людям трохи старшим за мене в університет. Людям значно старшим за мене на роботу. Але бабки? Вони, як і раніше, для мене загадка.

Є якийсь закон, який пояснює їхні, я впевнений, випадкові переміщення містом. У мене є версія, що в них своя секта. Вони постійно міняються один з одним місцями. І щоранку тебе зустрічає нова бабуся. Яка тебе дуже любить, обіймає перед виходом, а потім швидко стрибає в ліфт і прямує... не знаю куди. Я вважаю що це, можливо, найбільша загадка в нашому світі. Що іронічно. Адже ми знаємо наперед, що станеться. Які події трапляться і як ми вплинемо на них. Ось тільки бабки... Їх в історії здається немає.

Ледь-ледь проштовхуюся до виходу, попередньо крикнувши: «на зупинці». Дурний ритуал, адже маршрутки ж і так мають зупинятися на кожній зупинці. Пастка для новачків. Якщо ти заздалегідь не підтвердив своє право вийти на певній вулиці, і твоє право не підтвердило ще кілька людей, водій просто проїде повз. Щось у цьому є нелогічне і неправильне. Хоча мені подобається. У нашому світі, в якому ми знаємо наперед що трапиться, це острівець випадковості.

Виходжу на найближчій до школи зупинці. Найближча, це коли пішки ще йти не більше 10 хвилин. Якщо поспішаєш. Я не поспішаю.

Дорогою мене наздоганяє Аліса, випереджаючи мене, вона боком ледь штовхає мене своїм рюкзаком: «Знову спізнюєшся»?

Ми раніше жили в одному будинку, поки Алісиній мамі не дісталася двокімнатна квартира в десятиповерховому будинку, що, в принципі, вже рідкість, це єдиний подібний будинок у цьому районі. План був стандартний, 9 поверхів, як і все навколо, але будівельники так захопилися, що відбудували ще один поверх. Зараз я розумію, що забудовника цікавили тільки гроші, але легенда хороша.

«Куди поспішати», — з усмішкою відповідаю я.

«Так, адже залишилося 17 днів», — ледве чутно шепоче вона.

Точно. Чомусь думав, що 18. Раніше я вів календар, закреслюючи день за днем до тієї самої події, а з часом просто перестав стежити. Який сенс? Коли від тебе нічого не залежить, стежити за зворотним відліком, сподіваючись, як у бойовиках 90-их, перерізати потрібний дріт за кілька секунд до вибуху. От тільки немає ніякого дроту.

Деякий час ідемо мовчки. Аліса краєм ноги штовхає мені під ноги каштан. Намагаючись відповісти на її подачу, але промахуюся ногою, мимоволі посміхаюся. Щоосені цей маршрут перетворюється на імпровізоване футбольне поле, тільки більш справедливе, коли на кожного гравця по десятку м'ячів.

Підходячи до блимаючого зеленим світлофора, чуємо дзвінок. Аліси зривається і біжить через дорогу. Машин небагато, але все одно знаходиться водій, який незадоволено гуде нам. Опинившись по той бік вона обертається: «Ти йдеш»?

Перший урок історія. Мій найненависніший предмет. Кажуть, що раніше на цих уроках розповідали про те, що вже сталося. Звучить трохи наївно, коли ми знаємо, що буде в майбутньому. Сенс розповідати групі з 30 школярів, що колись сталося. Набагато цікавіше розповідати, що буде надалі. Через століття. Через 20 років. Через рік. Або через 17 днів. Мотаю головою Алісі — не чекай на мене. Вона зривається з місця і зникає за поворотом.

Є щось безглузде, що я намагаюся переходити вулиці тільки на зелене світло світлофора. Що зі мною може сьогодні статися. Навіть якщо їхатиме машина, вона або встигне загальмувати, або згорнути вбік, і я в будь-якому разі цілий і неушкоджений опинюся на тому боці дороги. Може інстинкт самозбереження? Тоді чому він буде зі мною не завжди. Спробувати пограти з долею? Озираюся на всі боки. Потік машин збільшився. У роздумах роблю невеликий крок на проїжджу частину, як на плече мені падає чиясь рука. Мимоволі здригаюся.

«Черговий день, герой». Це хлопець зі старших класів, ніяк не можу згадати його ім'я, можливо я його навіть і не знав. Мовчазно киваю йому. Герой? Угу, так нам про мене розповідають на уроках історії. Чи відчуваю я себе ним? Спалахує зелений і старшокласник, наспіх махнувши рукою, поспішною ходою зникає слідом за Алісою. Дивлюся ліворуч, дивлюся праворуч. Дорога одностороння, але знаєте, обережність не завадить. Усміхаюся цій безглуздій думці й прямую до входу школи.

Не доходжу кілька кроків, стою, замислившись, і звертаю в бік спортивного майданчика. Там завжди стоїть кілька школярів, які курять. Є в цьому щось нелогічне. Підходжу, киваю хлопцям. З мого класу нікого немає, але є кілька знайомих із паралельного. Пальцями показую впізнаваний жест, просячи сигарету. «На здоров'я», - відповідає один із них, усміхнувшись, і простягає розкриту пачку сигарет. Беру до рук цигарку і розминаю її в руці, перш ніж закурити. Батьки, якщо відчують запах, напевно вб'ють мене. Починаю тихо сміятися. Хлопець, який пригостив мене цигаркою, запитливо дивиться, відмахуюся, відходжу на кілька кроків, сідаю навпочіпки біля дерева, притулившись до нього спиною, і закурюю. Кидаю погляд на годинник. 10 хвилин від початку уроку. Мабуть, пропустити цього разу не вийде, попри те, що сьогоднішню тему я вивчив уздовж і впоперек. Докуривши, кидаю бичок у купу його побратимів, які тут збираються за тиждень, і прямую до школи.

Зайшовши в хол, озираюся на всі боки, може, хтось з однокласників теж спізнюється. Навколо нікого. Підіймаюсь на 3 поверх і одразу на виході зі сходів відчиняю двері в клас і йду до свого місця. Я потрапив практично на початок лекції, зазвичай у таких ситуаціях треба стояти у дверях, чекати, коли вчитель закінчить свою думку, і тільки тоді зверне на тебе свою увагу. «Чому ти запізнився»? Або «Вийди за двері, мене можуть слухати тільки ті, хто прийшли вчасно», та інші безглузді фрази. Я ж прийшов, чого кричати? Цього разу вона навіть не звертає на мене уваги.