Розділ 1

Єва

Дорога вилася крутим серпантином, і наш автобус важко повз угору. Я невідривно дивилася у вікно на смарагдові схили та гірський потік, що пінився десь унизу. Біля в'їзду довелося пригальмувати — мотор глухо загарчав, чекаючи, поки відчинять ворота. Подолавши ще кілька десятків метрів, автобус з легким скрипом відчинив двері.

— Приїхали! Всі на вихід! — скомандувала Аліна Олександрівна, мініатюрна шатенка років сорока з твердим, майже військовим голосом.

Керівниця нашої волонтерської групи швидко окинула нас поглядом і, не вагаючись, першою вийшла назовні.

Салон миттєво ожив. Моя подруга Ліка — блакитноока блондинка зі стрункою фігурою та милою усмішкою — підхопила свою сумку й легенько струснула мене за плече.

— Приїхали, Єво! Давай діставай з вух "банани" зі своїми аудіоказками й пішли дивитися на красу своїми очима!

— Це не казки, а фентезі, — буркнула я, ховаючи навушники в рюкзак.

— Ну чому ж? Там теж є круті принци, які рятують панянок із біди, перетворюються на драконів та відлітають у захід сонця з дамою серця на спині. Чим не казки? — усміхнулася вона.

— Усе одно краще, ніж твої улюблені статті на кшталт «Десять способів зацікавити Його», — парирувала я.

Ми переглянулися й розсміялися, а потім вийшли з салону останніми, слідом за іншими волонтерами.

Густий аромат хвої миттєво наповнив легені. Я глибоко вдихнула, намагаючись усвідомити: ми тут. На Закарпатті, на справжніх археологічних розкопках. Моя дитяча мрія нарешті набувала реальних обрисів, хай і у вигляді волонтерського табору в горах. Ліка з інтересом озиралася навколо, і я вкотре подумки подякувала їй. Не кожна подруга погодиться проміняти комфорт на намети заради чужої мрії, але в цьому була вся Ліка.

Ми зупинилися біля невеликого будинку з потрісканими білими стінами, що здавався зовсім чужим серед лісу.

— Тут розташовані душ і туалети, — відчеканила Аліна Олександрівна, вказуючи на будівлю. — А ми з вами йдемо он туди, ставити наметовий табір.

Вона повела нас праворуч, до великої галявини з прим’ятою травою.

Розмітивши територію, ми взялися до наметів. Ліка, яка завжди здавалася мені створеною винятково для люксових готелів, зараз із захватом вовтузилася з кілочками, наче справжній скаут.

Я потягнулася, щоб закріпити край тенту, і мимоволі зловила на собі кілька оцінливих дівочих поглядів. Звичний холодок ковзнув по спині. Я нервово обсмикнула широку футболку, намагаючись сховати фігуру, і швидко відвела очі. Завжди знаходився хтось, хто дивився з оцим характерним шепотінням і ледь помітною посмішкою. Повнота — як клеймо. Я тихо зітхнула, ще сильніше натягнула тканину намету й зосередилася на роботі, нагадуючи собі, що приїхала сюди працювати, а не подобатися комусь.

Коли табір був готовий, нас відправили по хмиз.

— Дивіться під ноги! — попередила керівниця. — Тут круті схили.

Блукаючи між деревами, ми з Лікою несподівано натрапили на дивні будівлі.

— Ух ти, що це? — подруга кинулася вперед. — Різнокольорові будиночки, диви, стоять прямо на помостах! Пішли подивимося?

— Тільки ненадовго, — я рушила за нею, роздивляючись знахідку. У голові фрілансерки звично промайнув робочий заголовок: «П'ять причин триматися далі від дивних споруд у лісі».

Зблизька будинки виглядали похмуро. У деяких зяяли вибиті вікна, всередині виднілися іржаві пружинні ліжка та пошарпані тумбочки. Відшаровані шпалери звисали зі стін, наче старе лахміття. По спині пробіг неприємний холодок.

— Пішли швидше в табір, можемо пропустити щось важливе, — я обережно потягнула Ліку за рукав.

— Добре, ще встигнемо тут усе роздивитися, — відповіла вона, розглядаючи вицвілі квіти на стіні. У її очах горів той самий знайомий блиск, який означав, що ми сюди точно повернемося.

Я вже відверталася, коли раптом помітила на стіні химерну тінь. Вона різко смикнулася й зникла. Я кліпнула раз, другий — нічого. Тільки гола стіна. Шкірою побігли сироти. 

Це просто втома від дороги!

Пришвидшила я крок, намагаючись іти ближче до Ліки.

Ми мовчки поверталися до табору, збираючи дорогою сухі гілки. Знизу долинав шум річки. Я підійшла до обриву і глянула вниз. Під прозорою водою виблискувало каміння. Річка була неглибока й дуже швидка, оточена зеленню та дрібними квітами.

— Ого, які дами! — пролунав раптом оксамитовий чоловічий голос.

Я здригнулася й різко обернулася. Стежкою просто на нас ішли троє хлопців.