У двері постукали. Інгвард поглянув на двері з надією, що це принесли їжу та воду, якраз те, що зараз потрібно Мартіну. За королем і Мартін теж посміхнувся.
— Увійдіть, — посміхнувшись, мовив він, махнувши рукою до дверей.
Але замість людини з підносом увійшла людина в кольчузі.
— Вибачте, сер, це важливо, — промовив Вісент, нахиливши голову. Лицар не став проходити далі, натомість став чекати короля біля входу, взявши руку в руку.
Інгвард насупився. Йому було не до нових подій, але ж що поробиш.
— Кажи!
— Ваша Величносте, Грета поранили.
Інгвард різко підняв голову.
— Що?! Як це сталося? — запитав він, прагнучи зрозуміти всю серйозність ситуації.
— Це були розбійники, які напали на таверну, — відповів Вісент, відчуваючи гнів юного короля. — Але не хвилюйтеся: двоє загинули, а третього заарештували. Щодо рани, то вона неглибока.
— Мартіне, вибач, я скоро повернусь, — Інгвард звернувся до друга з невинним, навіть добрим виразом обличчя. Потім накинув першу-ліпшу накидку на білу сорочку і поспішив до Вісента. — Ходімо.
До кімнати лікаря було недалеко. Кілька метрів, кілька поворотів — і вони на місці. Король увірвався до кімнати, наче скажений, і відразу підійшов до пораненого, який лежав на ліжку.
Густан стояв поруч із пораненим і намагався заспокоїти короля:
— Не хвилюйтеся, це не смертельно. Він просто сильно втомлений. Усе буде добре.
Інгвард поглянув на Грета, який виглядав замореним, блідим, ледь живим, але залишався при свідомості.
— Дякую, Густане, — сказав король, хоча в голосі було зовсім не полегшення. Це було щось схоже на тривогу і злість.
Потім Беллатор звернувся до Лео, який сидів поруч із пораненим:
— Як це сталося?
Лицар підвівся на ноги і випрямив спину.
— Мілорде, бандити напали на таверну, — пояснив він і на мить замовк. Потім, зібравшись із думками й дивлячись на пораненого юнака, додав: — А Грет… Грет урятував мене від ножа.
Інгвард зітхнув і швидко підняв голову на Лео.
— Добре, що все обійшлося, — промовив він.
Монарх ще раз подивився на пораненого, після чого махнув Лео рукою, мовляв, за мною, і пішов за двері покоїв.
— Усе добре? — уважно спостерігаючи за королем, запитав лицар, коли вони разом вийшли до порожнього коридору.
— Ні, Лео, ні! — бурхливо відповів Інгвард, намагаючись приховати агресію, яка з кожною секундою ломилася назовні. — Я — Інгвард Беллатор, король цих земель! Я не хочу, щоб якась там шайка бандитів убивала моїх жителів і ранила моїх лицарів! Не-хо-чу!
Король на мить замовк і вдарив кулаком у холодний камінь.
— Вони й так дуже довго були не пораненими! Дуже довго!
Лео заглянув у ледь почервонілі очі Інгварда і, ковтнувши слину, запитав:
— І що накажете, мілорде?
Беллатор облизав губи і знову вдарив по стіні, хмурячи очі.
— Посиль патрулі. Удень, уночі. Щоб кожен метр міста був під контролем. Пійманих кидати до в’язниці. І… і… — хлопець підпер підборіддя. — Завтра збирай людей. Проведеш рейди.
— Слухаюся, — коротко відповів лицар, намагаючись заспокоїти Інгварда своїм упевненим тоном.
Після невеликої паузи король махнув головою і пішов геть, наостанок вдаривши кулаком по каменю. Лео згадав про дещо інше.
— А яке покарання для затриманих?
— А ти як гадаєш? — не обертаючись, посміхнувся король. — Страта!