Поховання Адріана відбулося відразу ж, коли туман, що повільно піднімався із землі, зустрівся з першими променями сонця.
Сонячне світло м’яко пронизувало холодну землю, залишаючи за собою сліди золотавого сяйва, яке ще сильніше підкреслювало весну.
Могила, уже підготовлена для останнього спочинку, стояла серед туманної безмовності десь посеред міського кладовища. Місце в цьому місці не могли собі дозволити навіть багатії третього покоління, але що ж там говорити, коли за все платить король.
Кетрін стояла біля могили, тримаючи в руках червоні троянди, пелюстки яких уже почали опадати. Вона пусто дивилася на свіжу дубову домовину своїми затуманеними від сліз очима. Це вже не той стан, що був зранку, але сльози, які, здавалося, не хотіли висихати, все одно текли рікою.
Інгвард стояв поруч, не знаючи, як знайти слова, щоб утішити сестру. Він тихо поклав руку їй на плече і притягнув її до себе. Хлопець мовчав, розуміючи, що зараз єдине, чим він може допомогти, — це просто бути поруч і мовчати.
Багато людей зібралося біля могили, охоплених безмовною скорботою. Тиша залишалася єдиним свідком їхнього горя.
Коли люди помітили, що на кладовищі присутній сам король, вони почали з цікавістю приєднуватися до церемонії. Один за одним вони ставали свідками горя закоханої дівчини, спостерігаючи за тим, як важко їй давалася ця втрата.
Церемонія прощання з Адріаном була в розпалі, коли несподівано в повітрі відчувся напружений шепіт.
На церемонії не було лицарів чи лордів, адже це не державна подія. Однак найвірніші друзі короля прийшли підтримати друга і його сестру.
Лицарі продовжували тихо розмовляти між собою, однак серед них уже були помітні подив і нерозуміння. Лео й Олаф не могли приховати своїх емоцій, і незабаром їхнє невдоволення переросло у сварку.
Усе почалося з того, що Олаф випадково зачепив Лео, коли той намагався обійти його й стати на його місце.
— Обережно! — різко сказав Олаф, повернувшись до Лео.
Останній, явно роздратований, подивився на нього холодним поглядом.
— Я тебе не торкався, — відповів той.
Але Олаф не зупинився й продовжив:
— Ось чому ти постійно прешся і прешся, порешся і прешся?! Це навіть не твоя церемонія!
Лео стиснув кулаки. Його обличчя почервоніло від гніву. Останні слова друга зачепили молодого лицаря.
— Що ти сказав?! — на все кладовище крикнув хлопець, відштовхуючи Олафа. — А ти хочеш, щоб це була моя церемонія? Може, ти ще хотів, аби мене вбили на тому клятому полі?!
Олаф незграбно відступив, намагаючись не діяти у відповідь. Його здивували слова Лео. Той придумав те, чого навіть ніхто не говорив і навіть не мав на увазі.
— Що ти несеш? Зовсім здурів?
— Ти себе бачив, хлопчику-переростку?!
Тисячі невисловлених образ розгоралися між ними. І хоча обидва намагалися не зривати церемонію, проте їм це не вдалося. Їхня сварка швидко стала помітною для всіх присутніх.
Люди почали переглядатися. Деякі намагалися втрутитися, але всі їхні спроби виявлялися марними. Слова, якими обмінювалися лицарі, лише погіршували ситуацію.
Навіть король насупився й міцно стиснув позолочений меч на поясі, переводячи погляд то на них, то на Кетрін.
Останньою краплею стало те, що принцеса не витримала й, уся в сльозах, побігла кудись із кладовища. Просто геть. Услід за нею негайно подалася і Бетті.
— Не будь таким зарозумілим, Лео! — ще раз кинув Олаф, не помічаючи короля біля себе.
Лео, не бажаючи поступатися, відповів, знизивши голос:
— І ти, Олафе, уже не такий, яким був колись. Я думав, ти розумний. На жаль, помилився.
Ці слова прозвучали образливо, і напруга між ними стала майже нестерпною. Здавалося, що в цю мить станеться ще одне горе.
— Варта! — гнівно вигукнув Інгвард, махнувши рукою. — Ану сюди!
За його наказом незабаром прибігли вартові. Їхнє втручання допомогло припинити сварку, перш ніж вона остаточно вийшла з-під контролю.
— Що ви собі дозволяєте? — тихо й незвично гнівно запитав Беллатор. Він перевів погляд з одного лицаря на іншого, після чого додав тим самим тоном: — Ви навіть не помітили, що образили принцесу?
— Ви праві, сер! — емоційно вигукнув Лео і кинув свою рукавичку під ноги Олафа. — Тут не місце. Завтра о дванадцятій. Біля двох дубів.
Олаф нахилився, підняв її й тихо відповів:
— Буде по-твоєму. Завтра о дванадцятій біля тих двох дубів.
Лицарі під супроводом вартових розійшлися в різні боки, більше не обмінявшись ані словом, ані поглядом.
— Церемонію закінчено! — голосно сказав Інгвард. — Всім дякую.
Після цього він повернувся до Мартіна й покликав його:
— Мартіне, ходімо.
— Куди?
Хлопець різко повернув голову в бік друга і розвів руками.