Тінь корони: Юнак на троні

XLIV

Наступного дня, ще з самого ранку, під похмурим дощовим небом почалася церемонія поховання. Відлунюючи під стінами замку, приглушено гриміли барабани.

Тіла полеглих у бою воїнів несли молоді лицарі, наставники та члени найвпливовіших сімей королівства. Кожну домовину покрили тканиною з родинним гербом та символами королівства.

Деякі тіла відправили додому, щоб їх поховали на рідній землі, інших — на місці бою, де вони полягли, а найвидатніших лицарів обрали для поховання у величних підземеллях собору, де вже спочивали давні захисники країни.

Король Інгвард ішов уперед, спереду колони. Його погляд був розсипаний по обидва боки головної вулиці його міста. Поруч із ним крокували Кетрін, Майрон і решта близьких, які йшли за своїм королем з опущеними головами, мовчки вшановуючи пам’ять тих, хто загинув.

Молодий монарх зупинився біля домовини одного зі своїх найбільш відданих лицарів, друга і просто хорошої людини. Його серце заколотило, наче шалене, коли він думав, що нічого не зробив для порятунку своїх підлеглих.

— Це були найкращі з нас. Королівству та особисто мені їх дуже бракуватиме, — своїм тихим голосом промовив Інгвард, торкаючись герба на домовині полеглого. — Спи спокійно…

Ці тихі слова все одно розлетілися кам’яними стінами, нагадуючи про статус хлопця. Дехто мовчки ронив сльозу, інші не могли стримати ридань. Але були й ті, які просто вдавали сум заради створення видимості для короля.

Проте усі вони, незалежно від мотивів перебування у святому місці, стояли з опущеними головами, відчуваючи, як важка тиша огортає простір.

Молитися, згадувати, розповідати про подвиги загиблих — усе це здавалося останнім даром для тих, хто вже не міг чути, не міг відповісти, не міг повернутися.

І кожен, хто стояв тут, відчував гіркоту розставання й розумів, що нічого вже не змінити. Герої назавжди залишаться в пам’яті, але це не поверне їхніх душ.

Після собору король Інгвард і його близькі разом із групою лицарів спочатку попрямували на міське кладовище, щоб провести в останню путь невідомого, який загинув на полі бою.

Всі вони йшли мовчки, поклавши руки на мечі або на піхви, і кожен із них щиро співчував молодому Інгварду навіть більше, ніж собі та іншим. Втратити брата було складно, але спадкоємця… спадкоємця — неможливо.

Звичайні мешканці, помітивши наближення короля та його оточення, з пошаною відступали вбік, дивуючись, що лицарів, лордів і самого монарха можна побачити на простому кладовищі біля могили звичайного хлопця.

Це було немов диво — на могилі простого воїна, який віддав своє життя за королівство. Король і його найкращі воїни, символи величі, похиляли голови, віддаючи йому шану.

Кожен мав змогу сказати своє слово на його честь, і серед промов можна було почути найрізноманітніші слова поваги.

Кетрін стояла поруч із братом. Її погляд був спрямований на могилу, і хоч вона не промовила ані слова, в її очах читалася нескінченна вдячність.

Інгвард також мовчав. Які б не були його думки, він знав, що це не вперше і не востаннє.

Після кладовища, повернувшись до замку, короля вже чекали у великій залі, де відбувалася поминальна вечеря.

У великій залі замку зібралися знать і простолюд — усі, хто прийшов ушанувати пам’ять загиблих. Атмосфера була не з найкращих, але сповненою поваги та розуміння. До загиблих і короля.

Тост за тостом лунали слова про полеглих друзів і побратимів. Інгвард підвівся і, звертаючись до присутніх, голосно промовив:

— Лорди і леді! На нашу землю прийшов підступний ворог, що не пощадив нікого. Наші найкращі люди зустріли його гідно. Не кожен повернувся додому, але кожного ми пам’ятатимемо й ніколи не забудемо. Піднімаю цей кубок за всіх полеглих героїв, побратимів і друзів: за сера Брейтона, сера Бурвелла, сера Альдрікса та за відважного Ніла, що вкотре врятував мені життя.

Він випив із кубка, і всі в залі зробили те саме.

У цей момент у залі панувала тиша, яку не порушував навіть король. Люди мовчки сідали й обережно кивали головами, згадуючи тих, хто загинув.

Потім король підняв кубок вдруге.

— Також славимо всіх поранених, які мужньо билися.

З цими словами він знову випив, і залу наповнив гул схвалення та підтримки. Це було не просто вшанування — це був символ монарха на користь солідарності й єдності.

Усі присутні пили за честь і пам’ять загиблих, навіть якщо не знали їх особисто. Усі вони стали частиною великого королівства.

Після тостів гості один за одним ділилися спогадами про загиблих, згадуючи їхнє життя, доброту й хоробрість. Вони розповідали про моменти на полі бою, про сміливі вчинки та вірність до кінця.

Звуки кубків, стукіт посуду й тихий спів поминальних пісень поширювалися коридорами замку, немов останнє прощання. Це було прощання з тими, хто назавжди залишився в серці кожного, хто став символом безстрашності та відданості.

Коли ніч добігла кінця, Інгвард, втомлений і виснажений, ледве дістався своїх покоїв. Він упав на ліжко просто в церемоніальному одязі, не бажаючи навіть знімати його. Зняв лише ремінь, на якому висів позолочений меч у шкіряних піхвах.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше