Вже за кілька годин після виснажливого шляху король та інші перейшли крізь міську браму. Місто спало, і вулиці були безлюдними під покровом глибокої ночі.
Пройшовши крізь столичні вулички до внутрішнього дворику замка, Інгвард, ледве тримаючись на ногах, попрямував до своїх покоїв через центральний коридор.
Знявши важкі чоботи, він одразу впав на ліжко й миттєво поринув у сон. Так само вчинили й його друзі, які також були неймовірно виснажені після обходу половини королівства.
Та ранок був не за горами, і вже через три-чотири години це стало ясно. Ранок приніс не лише світло, а й постійні питання й відповіді.
На цей раз короля розбудив не вірний слуга, а сестра, яка, вся в тривозі, увірвалася до його покоїв.
— Інгварде! — її голос прозвучав як грім, вирвавши його з дрімоти.
Хлопець повільно підвівся, ще не до кінця отямившись. Він помітив невдоволений погляд сестри й відразу підвівся зі свого теплого й зручного ліжка.
— Кетрін... — тихо промовив він, відчуваючи, як зараз знову буде виправдовуватися. — Ти щось хотіла?
— Ти серйозно?! — крикнула дівчина, від чого похитнувся й сам Інгвард.
На мить настала тиша, але потім принцесу знову охопила хвиля емоцій, і її обличчя спалахнуло, поки очі починали наповнюватися сльозами.
— Як?! Ну як?!
— Вибач… — лагідно прошепотів молодий король і підійшов до любимої сестри. Легко обійнявши її, він додав: — Мені теж боляче. І так, це моя вина. Я не мав брати Томаса…
— Що?! — принцеса вирвалася з обіймів брата. — Що Томас?
У цей момент Інгвард згадав про Адріана, який отримав смертельне поранення. Саме про нього Кетрін і говорила.
— Томас загинув, — видавив юнак, відвертаючи обличчя. — Мені шкода.
Дівчина здавлено вигукнула незрозуміле слово, підходячи ще ближче. Вона кілька разів несвідомо вдарила його в груди. Хоча її удари й були слабкими, однак кожен із них змушував Інгварда ще сильніше відчувати свою й без того сильну провину.
— Як?! Як?! Інгварде, як? — дедалі її голос ставав тихішим і дедалі більше схожим на шепіт. Зрештою Кетрін обхопила його руками й притиснулася до нього, хоч десь шукаючи затишку. — Я ж просила… просила…
У цей момент двері до покоїв відчинилися, і на порозі з'явився Мартін. Його погляд зі звичайного змінився на яскраво виражене нерозуміння, а потім — ледь помітну розгубленість.
— Мілорде! Міледі! — звернувся він, злегка кахикнувши, щоб привернути їхню увагу.
Інгвард повільно підняв голову.
— Що? — глухо запитав він, наче плакав пів дня.
— Тебе кличе Майрон до кабінету, — повідомив слуга.
Інгвард на мить замислився, але у відповідь промовив:
— Добре, зараз іду.
Кетрін стиснула його ще сильніше.
— Не йди... будь ласка, — прошепотіла принцеса, не відпускаючи його шию.
Король зітхнув і кивнув.
— Мартіне, передай Майрону, що я зайду трохи пізніше. А ти поки… поки… погуляй десь. Ти ж це вмієш краще за всіх.
— Добре, — розгублено відповів Мартін, — як скажете, мілорде.
Хлопець зачинив двері та пішов. Його кроки ще чулися, але вони швидко віддалялися, залишаючи брата й сестру наодинці.
Кетрін довго сиділа поруч з Інгвардом, не відпускаючи його. Її сльози та гіркі слова лилися, немов сповідь, у цей тихий ранок. І дійшло до того, що вони разом згадували і батька, і Томаса, й інших, чиї життя були втрачені у війні. Було щось у цьому заспокійливе.