Тінь корони: Юнак на троні

XXXVI

Подорож на північні землі королівства на перший погляд здавалась важкою, а в реальності ж це було важче вдвічі, а то й утричі. Постійний рух заморив кожного, і людей, і коней. А тиша серед команди насторожувала, і насамперед Мартіна.

Та воно і зрозуміло. Він не брав участі у битві, не вбивав, не міг бути вбитим сам, та не втратив нікого рідного. На відміну від інших, особливо короля. Саме Інгвард і його біль не давали слузі жартувати. Він не міг саме зараз щось говорити, коли його другу боляче. Інші теж це бачили і робили те ж саме.

Ліс же навколо них був темним і глухим. У повітрі літали пташки, щось співаючи, ніби намагались розвіяти поганий настрій молодого монарха.

Король, як і прийнято, йшов попереду. Його вже заморені від дороги очі дивились лише вперед, на безкрайню лісову дорогу. Інгвард про багато що думав. І, на диво, він ніяк не був здивований зрадою Арона, хоч і раніше довіряв цій людині, але назвати його зрадником було легко, як так і потрібно.

«Ароне... Ароне… Сподіваюсь, ти мертвий», — думав король, напружуючи свої темні очі.

Олаф, ідучи поруч, збурено заговорив:

— Не можу повірити, що Арон так вчинив. Він завжди був відданим...

Його голос видавав більше розчарування, ніж гніву.

Інгвард, не озираючись, лише зітхнув. Прикро, що лише він бачив усю красу цієї людини.

— Я багато чого не розповідав. Але... це було передбачувано, — пояснив король. — Але за що він поранив невинного хлопця? Що він йому зробив?

Король ніби намагався забути те, що сталося, але це було неможливо. Це знову і знову приходило в голову, змінюючи лише маленькі деталі...

— Ви праві, сер, — промовив Олаф, дивлячись на Беллатора. І, помовчавши хвилину, він додав: — Усе одно боляче...

— Я знаю, Олафе. Але зараз на першому місці Томас, — Інгвард глибоко вдихнув. — Якщо він ще живий...   Ми повинні його знайти… Ми повинні!

Довгий час після слів короля ніхто не промовляв ані слова, аж раптом Вієтта поцікавилася:

— Чому цей ліс називається у множині?

Олаф, не змінюючи напрямку свого масивного тіла та своєї масивної голови, повільно відповів:

— Цей ліс має дві великі дороги, що перетинаються й ділять його на три частини. От звідси й назва — Тенебрійські Ліси.

Мартін теж не зміг промовчати. Розглядаючи землю під копитами коня, раптом теж запитав:

— Як ви думаєте, принц Томас ще живий?

— Живий! — викрикнув король, повернувшись усім тілом до слуги.

Його серце билося швидше і швидше. Він не міг змиритися з думкою, що його брат, що його хлопчик може бути мертвим. Це була думка, яку він не міг і не хотів прийняти.

— А якщо він не живий? — не відступав Мартін.

— Ще раз таке скажеш — і... і… Ти зрозумів?! — після сказаного король знову повернув погляд на засипаний листям шлях.

— І знову погрози... Не король, а... Зрозуміло ж, так?

Усміхаючись, відповів слуга.

— Зрозуміли-зрозуміли... А тепер стули пельку та йди мовчки, — трохи сердито відповів Інгвард.

— Як скажеш, — тихо буркнув Мартін.

Олаф і Вієтта спостерігали за цим діалогом і ледь дивувались. Олаф звик до такої розмови, але все одно дивувався, як уперше. А ось для дівчини такі жарти в бік короля були чимось зі світу магії… недопустимим, недоречним, не смішним, диким та навіть неприємним.

Проте найбільше було здивування, що Інгвард нічого не робив своєму слузі. Наприклад, Вієтта згадувала, як її батько, лорд, бив свого слугу лише за невчасну відповідь на питання. А тут…

Та запитати у короля, чому він це дозволяє, вона не ризикувала. Боялась.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше