Король Інгвард дійшов до намету та, по секунді вагаючись, усе ж зайшов усередину. Він вагався не через страх чи совість, а через крики поранених, їхні погляди та… друзів. Мертвих і смертельно поранених.
Хлопець одразу присів біля Адріана, одночасно дивлячись на нього і хвилюючись за сестру.
Сильніший біль змушував Адріана стискати зуби та кривити обличчя, але він зі всіх сил намагався триматися, не показуючи своєї слабкості. Так його навчав батько, і так його навчав Томас.
Король злегка нахилився до хлопця та поклав руку на його плече.
— Ти тримайся, Адріане. Не залишай нас, — тихо сказав Інгвард, дивлячись на важко дихаючого пораненого.
Його рука обережно торкалася тіла хлопця, намагаючись бодай хоч якось підтримати його.
Адріан же у відповідь лише ледь усміхнувся. Його очі були майже завжди заплющені, що й не дивно. Від такого болю це було повністю нормально.
— Я... я буду... в порядку, сер, — відповів він, широко відкриваючи очі. — А де… а де Томас?
З одного боку його голос був ледве чутним, але з другого в ньому все ще відчувалася чоловіча твердість, передана йому від батька.
— Він... Він розвідує територію, — зворушеним голосом, неохоче збрехав Інгвард. — Усе добре... Він скоро буде.
Білявий стиснув кулаки і знову кинув погляд своїх синіх очей на короля.
— Дякую... дякую за все, — промовив він, і його очі знову повільно заплющилися.
Інгвард мовчки кивнув і поправив покривало.
— Відпочивай, — тихо додав він, розуміючи, що Адріану потрібен спокій.
Підводячись, він звернувся до Густана:
— Вилікуй його!
І ось король знову вийшов із гарячого намету до прохолодної вулиці. Першим ділом він глибоко вдихнув, відчуваючи, як спокій у його душі вже починає боротьбу з тривогою.
Він знав, що втрати вже були великими. Але тепер, коли в його руках залишалася лише надія на повернення принца — єдиного спадкоємця та рідного брата… Було ясно лиш одне: король не мав права зупинятися ні на хвилину.
Інгвард очима провів по фігурі Лео, який зараз поспішав допомогти лікарю.
— Стій! — не обертаючись до лицаря, вимовив той.
— Так, Інгварде, щось потрібно?
— Потрібно, — король підійшов до хлопця та оглянув його. — Лео, ти очолиш військо. Супроводиш Густана та поранених до міста.
Лео поглянув на короля.
— А… а ви?
— А я потім повернусь, добре? Дозволяєш?
Інгвард у погляді свого лицаря зрозумів, що останнє сказане було дуже різким та, напевно, прозвучало грубо. Не часто він так поводився зі своїми людьми.
— Вибач, вирвалось. Ну то що, домовились?
Лео ні на секунду не відвів очей від короля, ні на секунду не подивився кудись в інше місце. Зараз він боявся щось сказати, що знову розлютить Інгварда.
— Слухаюсь, мілорде!
Беллатор непомітно посміхнувся, навіть не непомітно, а крізь зуби, ніби це було мимоволі.
— Дякую! Ти вільний!
Лео погодився коротким кивком і рушив до Густана.
Інгвард знову перевів погляд на тих, хто мав би вирушити з ним на пошуки брата. Мартін, Олаф і Вієтта були готові вирушати далі. Але королю потрібно було ще знайти кожного з них. І почав він зі свого слуги. Томас вічно десь бродив біля Густана.
Дорогою Інгвард уже готував смішну відповідь на типове для його слуги питання: «Що, знову похід?!»
— Авжеж… знову, — прошепотів він, уже ніби приміряючи її — свою відповідь.