Тінь корони: Юнак на троні

XXXV

Король Інгвард дійшов до намету та, по секунді вагаючись, усе ж зайшов усередину. Він вагався не через страх чи совість, а через крики поранених, їхні погляди та… друзів. Мертвих і смертельно поранених.

Хлопець одразу присів біля Адріана, одночасно дивлячись на нього і хвилюючись за сестру.

Сильніший біль змушував Адріана стискати зуби та кривити обличчя, але він зі всіх сил намагався триматися, не показуючи своєї слабкості. Так його навчав батько, і так його навчав Томас.

Король злегка нахилився до хлопця та поклав руку на його плече.

— Ти тримайся, Адріане. Не залишай нас, — тихо сказав Інгвард, дивлячись на важко дихаючого пораненого.

Його рука обережно торкалася тіла хлопця, намагаючись бодай хоч якось підтримати його.

Адріан же у відповідь лише ледь усміхнувся. Його очі були майже завжди заплющені, що й не дивно. Від такого болю це було повністю нормально.

— Я... я буду... в порядку, сер, — відповів він, широко відкриваючи очі. — А де… а де Томас?

З одного боку його голос був ледве чутним, але з другого в ньому все ще відчувалася чоловіча твердість, передана йому від батька.

— Він... Він розвідує територію, — зворушеним голосом, неохоче збрехав Інгвард. — Усе добре... Він скоро буде.

Білявий стиснув кулаки і знову кинув погляд своїх синіх очей на короля.

— Дякую... дякую за все, — промовив він, і його очі знову повільно заплющилися.

Інгвард мовчки кивнув і поправив покривало.

— Відпочивай, — тихо додав він, розуміючи, що Адріану потрібен спокій.

Підводячись, він звернувся до Густана:

— Вилікуй його!

І ось король знову вийшов із гарячого намету до прохолодної вулиці. Першим ділом він глибоко вдихнув, відчуваючи, як спокій у його душі вже починає боротьбу з тривогою.

Він знав, що втрати вже були великими. Але тепер, коли в його руках залишалася лише надія на повернення принца — єдиного спадкоємця та рідного брата… Було ясно лиш одне: король не мав права зупинятися ні на хвилину.

Інгвард очима провів по фігурі Лео, який зараз поспішав допомогти лікарю.

— Стій! — не обертаючись до лицаря, вимовив той.

— Так, Інгварде, щось потрібно?

— Потрібно, — король підійшов до хлопця та оглянув його. — Лео, ти очолиш військо. Супроводиш Густана та поранених до міста.

Лео поглянув на короля.

— А… а ви?

— А я потім повернусь, добре? Дозволяєш?

Інгвард у погляді свого лицаря зрозумів, що останнє сказане було дуже різким та, напевно, прозвучало грубо. Не часто він так поводився зі своїми людьми.

— Вибач, вирвалось. Ну то що, домовились?

Лео ні на секунду не відвів очей від короля, ні на секунду не подивився кудись в інше місце. Зараз він боявся щось сказати, що знову розлютить Інгварда.

— Слухаюсь, мілорде!

Беллатор непомітно посміхнувся, навіть не непомітно, а крізь зуби, ніби це було мимоволі.

— Дякую! Ти вільний!

Лео погодився коротким кивком і рушив до Густана.

Інгвард знову перевів погляд на тих, хто мав би вирушити з ним на пошуки брата. Мартін, Олаф і Вієтта були готові вирушати далі. Але королю потрібно було ще знайти кожного з них. І почав він зі свого слуги. Томас вічно десь бродив біля Густана.

Дорогою Інгвард уже готував смішну відповідь на типове для його слуги питання: «Що, знову похід?!»

— Авжеж… знову, — прошепотів він, уже ніби приміряючи її — свою відповідь.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше