Тінь корони: Юнак на троні

ГЛАВА V «ПРИНЦ ДЕНЕГОРА» XXXIII

Минула майже година, як Інгвард, нарешті подолавши шок і дике спустошення, вийшов на подвір’я. Його вираз обличчя, здавалося, був найбільш беземоційним, ніж у інших, навіть мертвих. Та й невидимий тягар провини й жалю стискав його поранене тіло більше, ніж коли-небудь.

Перед ним було не поле бою, ні, це було величезне кладовище, де кожен клаптик землі забрав чиєсь життя. Над горизонтом ще клубочився легкий туман, нагадуючи, що Інгвард ще живий, ще тут, ще на Землі серед своїх людей, незважаючи на жахи минулого дня.

Живі та неушкоджені воїни, мовчки схиливши голови, збирали тіла своїх побратимів, обережно перекладаючи їх на повозку. Майже всі руки чоловіків були закривавлені. І кров була не їхня.

Окрім тіл, довкола короля валялися зламані мечі, порвані стяги й уламки щитів. А кров, що давно засохла, утворювала темні плями на згорілому ґрунті.

Інгвард пройшов повз стяг королівства Денегор — жовтий лев на чорному тлі. Поруч лежав стяг ворогів — королівства Грандіон. Це був чорний щит на темно-зеленому тлі, символ Ротгарда Непокірного.

За межами його держави Ротгарда називали «розбійником при владі», і ця війна, здавалося, була найкращим тому доказом. Це була боротьба з людиною, якій не було місця ні на троні, ні в цьому світі.

Інгвард зупинився біля цих стягів, щоб оглянути їх.

— Чи справді це перемога? — запитав він сам у себе.

Жоден із королів не вартий життів, що залишилися на цьому... чи на будь-якому іншому полі бою.

Беллатор придивлявся до облич загиблих. Деяких він знав особисто. Ось лежав лицар, який ще вранці посміхався й обіцяв повернутися до своєї родини. Трохи далі — молодий воїн, чиї голос і жарти веселили компанію вже старших лицарів під час останньої ночі перед битвою.

Король опускався навпочіпки біля кожного відомого з них, торкався холодних облич і тихо шепотів:

— Вибачте. Не вберіг.

Під кінець обходу в голові молодого монарха пульсувала лише одна думка, і кожного разу звучала вона так: «Я повинен був послухати Арона. Мені слід було бути мудрішим». Було видно, що відповідальність каменем осідала на його серці.

Інгвард зупинився, поглянув на повозку, наповнену тілами, й відчув, як сльози підступають до очей, але не дозволив їм пролитися. Це був його обов’язок — триматися гідно і бути для інших прикладом.

Та думки про Адріана швидко повернули його до реальності. Юнак, який пішов у бій із такою мужністю, зараз боровся за життя. І, на жаль, не перемагав.

Інгвард уявив його поранене тіло, що лежить у наметі. Потім згадав зблідле обличчя від крововтрати та згадав очі, сповнені жаги до життя.

— Чи виживе він? — це питання було найболючішим. Король згадував їхнє знайомство й те, як до нього ставилася Кетрін, і потім подумки карав себе: — Як я міг дозволити, щоб це сталося?

Також він згадав Густана, який, напевно, зараз робить усе можливе, щоб зберегти життя хлопцю. Чоловік був найкращим цілителем, але навіть його майстерності могло не вистачити.

Та й король знав, що Адріану може не вистачити сил. Адже таке поранення для всіх було смертельним.

Інгвард різко зупинився посеред поля, не в змозі йти далі. Він підвів очі до неба, де вже погляд починав ловити ранкове світло.

— Скільки ще молодих людей? — промовив хлопець. — Скільки ще крові?

Король опустив очі в попереднє положення й побачив перед собою молоденького, на вигляд чотирнадцятирічного хлопця, який тягав тіла вбитих.

— Де сер Луїс? — запитав Інгвард у того юнака, що стояв неподалік нього.

Король уже ніби відчував, що відповідь не буде доброю, але все одно запитав, шукаючи останньої надії.

— Мертвий, сер, — не зупиняючись, відповів хлопець, немов для нього це була максимально звична новина.

— Зрозуміло, — лише це й промовив король, не змінюючи виразу обличчя. У нього не було сил на більше. Не було сил навіть подякувати за відповідь.

Він відчував, як усередині нього щось ламається, але продовжував рухатися вперед, але вже у зворотному напрямку, знову до намету.

Інгвард уже старався не дивитися на тіла своїх воїнів. Проте, на превеликий жаль, не виходило. Він добре знав деякі обличчя, знав їхніх рідних, і навіть якщо вже не міг їм допомогти.

Це й засмучувало молодого короля — слабкість на емоції.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше