Зранку, після трьох годин відпочинку, військо знову рушило далі.
— Чому сумуєш? — запитав Мартін в Інгварда, помітивши його похмурий вираз обличчя.
— Розумієш, у поході всі мої друзі, молодший брат, Адріан, який дорогий леді Кетрін, та й усі інші. Я готовий до власної загибелі, але не до їхньої... — сумно відповів король, похитавши головою. — Не можу.
Мартін озирнувся назад і побачив багато знайомих облич, друзів.
— Розумію… Я тебе розумію.
Усі були спокійними. Просто йшли, розмовляли, жартували.
— Вісенте, ти справді вважаєш, що зможеш влучити у клятого найманця зі ста метрів? — спитав Луїс, розмахуючи руками.
— Звичайно! — відповів Вісент, усміхаючись. — Я ж не якийсь випадковий стрілець, як ти.
Луїс же лише мовчки посміхнувся, мовляв, повірити у слова Сент-Клера було тяжко.
— Якщо не можеш вразити ціль, то не варто й намагатися! — кивнув він.
— А, так це тому, що я низького зросту?! — вибухнув Вісент.
Луїс поклав руку на плече побратима.
— Не кожен має талант до стрільби з арбалета, Вісенте! Не переймайся, — пояснив він. А потім, не прибираючи руку, додав: — Просто запам'ятай: у бою все має значення. І зріст тут ні до чого.
Вісент посміхнувся.
— Ти завжди такий серйозний! Коли ж ти навчишся веселитися?
— Після повернення до міста я, можливо, влаштую банкет. А поки що краще зосередься на тому, як не потрапити під меч, — віджартувався Луїс.
— Ха! Гаразд, буду обережним заради банкету, — весело відповів Вісент.
Із легким сміхом вони продовжили свій шлях уже в тиші.
Тим часом Адріан теж сумував. За батьком, яким би той не був. Він хвилювався за Кетрін і не знаходив собі місця через те, що нічого не розповів своєму найкращому другові.
«Повернуся додому та познайомлю батька з Кетрін і її родиною. Цікаво, що він скаже, коли зрозуміє, кого тоді прогнав із нашого будинку? А ще вибачуся перед Ніро. Так... так і зроблю», — думав він, поки його не відволік Томас.
За кілька годин маршу військо досягло місця майбутньої битви. Табір розташували у зручному місці: поруч протікала невелика річка, ліс створював природний захист, а з пагорбів відкривався широкий огляд місцевості.
Світало, і ніхто вже не спав. Табір ожив: воїни займалися приготуваннями, налаштовували зброю та перевіркою своїх обладунків.
На пагорбі Ніл та кілька лицарів спостерігали за ворогом, який розташувався за кілька сотень метрів від них. Луїс і його загін обходили околиці, вивчаючи місцевість, а групи воїнів тренувалися, щоб розім'ятися перед битвою.
Біля центрального вогнища зібралися Інгвард, Мартін, Олаф, Лео, Томас та Адріан. Вони сиділи й спокійно розмовляли, хоча напруга була майже скрізь.
— Коли ж почнеться бій? — нарешті наважився запитати Адріан, який виглядав ще більш схвильованим, ніж раніше.
— Приблизно через дві години, — впевнено відповів Інгвард, не відводячи погляду від річки.
— Який у нас план? — втрутився Олаф, уважно дивлячись на короля.
— У центрі я поведу основні сили. Лівий фланг біля річки очолить Лео разом із загоном лицарів. На правому фланзі будеш ти, Олаф, разом із Нілом. А арбалетників розмістимо на тих пагорбах, — він показав рукою на височини, які добре проглядалися вдалині.
— А ми що робитимемо? — насупившись, запитав Томас.
— Ви з Адріаном залишитеся позаду. Якщо ворог прорве наш стрій, тоді вступите в бій, — відповів король, глянувши на юнаків.
— А я? — подав голос Мартін.
Інгвард усміхнувся, але його тон залишився серйозним.
— А ти, мій дорогий друже, як і завжди, допомагатимеш Густану. І, що не менш важливо, — не плутайся під ногами.
Мартін невдоволено скривився.
— І ось… Знову…
— І що знову? — король не зрозумів натяку друга.
— Знову найхоробріший залишається позаду, — зітхнувши, Мартін опустив голову.
— А! Значить, тобі сумно через це?! — голосно говорив Інгвард, підсідаючи до Мартіна. — Он меч, кольчуга. Одягайся і ласкаво просимо до нас.
Хлопець підняв очі, спочатку оглянув короля, який поклав руку на його плече, потім оглянув мечі.
— Та ні, — кинув він. — Щось твій минулий план здався мені більш цікавим.
— Отож!
Розмова затихла, і всі ненадовго замислилися. Хтось думав про свою родину, хтось — про битву, що ось-ось почнеться. Для когось це була перша битва, для когось — остання. Проте атмосфера залишалася спокійною. Час від часу лунали жарти, які викликали усмішки навіть у тих, хто хвилювався.
Сонце повільно піднімалося над горизонтом, забарвлюючи краєвид у теплі відтінки. У цей момент усі просто жили, ніби забувши, що попереду на них чекала жорстока битва.
За годину до бою Інгвард наказав готуватися, займати позиції й бути напоготові. Він особисто перевіряв готовність війська, усвідомлюючи, що ворогів більше. Проте він також розумів, що ворог знає місцевість значно гірше.