Тінь корони: Юнак на троні

ХХVI

Зранку, після трьох годин відпочинку, військо знову рушило далі.

— Чому сумуєш? — запитав Мартін в Інгварда, помітивши його похмурий вираз обличчя.

— Розумієш, у поході всі мої друзі, молодший брат, Адріан, який дорогий леді Кетрін, та й усі інші. Я готовий до власної загибелі, але не до їхньої... — сумно відповів король, похитавши головою. — Не можу.

Мартін озирнувся назад і побачив багато знайомих облич, друзів.

— Розумію… Я тебе розумію.

Усі були спокійними. Просто йшли, розмовляли, жартували.

— Вісенте, ти справді вважаєш, що зможеш влучити у клятого найманця зі ста метрів? — спитав Луїс, розмахуючи руками.

— Звичайно! — відповів Вісент, усміхаючись. — Я ж не якийсь випадковий стрілець, як ти.

Луїс же лише мовчки посміхнувся, мовляв, повірити у слова Сент-Клера було тяжко.

— Якщо не можеш вразити ціль, то не варто й намагатися! — кивнув він.

— А, так це тому, що я низького зросту?! — вибухнув Вісент.

Луїс поклав руку на плече побратима.

— Не кожен має талант до стрільби з арбалета, Вісенте! Не переймайся, — пояснив він. А потім, не прибираючи руку, додав: — Просто запам'ятай: у бою все має значення. І зріст тут ні до чого.

Вісент посміхнувся.

— Ти завжди такий серйозний! Коли ж ти навчишся веселитися?

— Після повернення до міста я, можливо, влаштую банкет. А поки що краще зосередься на тому, як не потрапити під меч, — віджартувався Луїс.

— Ха! Гаразд, буду обережним заради банкету, — весело відповів Вісент.

Із легким сміхом вони продовжили свій шлях уже в тиші.

Тим часом Адріан теж сумував. За батьком, яким би той не був. Він хвилювався за Кетрін і не знаходив собі місця через те, що нічого не розповів своєму найкращому другові.

«Повернуся додому та познайомлю батька з Кетрін і її родиною. Цікаво, що він скаже, коли зрозуміє, кого тоді прогнав із нашого будинку? А ще вибачуся перед Ніро. Так... так і зроблю», — думав він, поки його не відволік Томас.

За кілька годин маршу військо досягло місця майбутньої битви. Табір розташували у зручному місці: поруч протікала невелика річка, ліс створював природний захист, а з пагорбів відкривався широкий огляд місцевості.

Світало, і ніхто вже не спав. Табір ожив: воїни займалися приготуваннями, налаштовували зброю та перевіркою своїх обладунків.

На пагорбі Ніл та кілька лицарів спостерігали за ворогом, який розташувався за кілька сотень метрів від них. Луїс і його загін обходили околиці, вивчаючи місцевість, а групи воїнів тренувалися, щоб розім'ятися перед битвою.

Біля центрального вогнища зібралися Інгвард, Мартін, Олаф, Лео, Томас та Адріан. Вони сиділи й спокійно розмовляли, хоча напруга була майже скрізь.

— Коли ж почнеться бій? — нарешті наважився запитати Адріан, який виглядав ще більш схвильованим, ніж раніше.

— Приблизно через дві години, — впевнено відповів Інгвард, не відводячи погляду від річки.

— Який у нас план? — втрутився Олаф, уважно дивлячись на короля.

— У центрі я поведу основні сили. Лівий фланг біля річки очолить Лео разом із загоном лицарів. На правому фланзі будеш ти, Олаф, разом із Нілом. А арбалетників розмістимо на тих пагорбах, — він показав рукою на височини, які добре проглядалися вдалині.

— А ми що робитимемо? — насупившись, запитав Томас.

— Ви з Адріаном залишитеся позаду. Якщо ворог прорве наш стрій, тоді вступите в бій, — відповів король, глянувши на юнаків.

— А я? — подав голос Мартін.

Інгвард усміхнувся, але його тон залишився серйозним.

— А ти, мій дорогий друже, як і завжди, допомагатимеш Густану. І, що не менш важливо, — не плутайся під ногами.

Мартін невдоволено скривився.

— І ось… Знову…

— І що знову? — король не зрозумів натяку друга.

— Знову найхоробріший залишається позаду, — зітхнувши, Мартін опустив голову.

— А! Значить, тобі сумно через це?! — голосно говорив Інгвард, підсідаючи до Мартіна. — Он меч, кольчуга. Одягайся і ласкаво просимо до нас.

Хлопець підняв очі, спочатку оглянув короля, який поклав руку на його плече, потім оглянув мечі.

— Та ні, — кинув він. — Щось твій минулий план здався мені більш цікавим.

— Отож!

Розмова затихла, і всі ненадовго замислилися. Хтось думав про свою родину, хтось — про битву, що ось-ось почнеться. Для когось це була перша битва, для когось — остання. Проте атмосфера залишалася спокійною. Час від часу лунали жарти, які викликали усмішки навіть у тих, хто хвилювався.

Сонце повільно піднімалося над горизонтом, забарвлюючи краєвид у теплі відтінки. У цей момент усі просто жили, ніби забувши, що попереду на них чекала жорстока битва.

За годину до бою Інгвард наказав готуватися, займати позиції й бути напоготові. Він особисто перевіряв готовність війська, усвідомлюючи, що ворогів більше. Проте він також розумів, що ворог знає місцевість значно гірше.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше