Хмарний ранок наступного дня накинув замок сірою пеленою неба. Сонце ховалося за сірими дощовими хмарами, а крізь вікна до кімнати проникало лише розсіяне світло.
Кетрін, на диво для самої себе, прокинулася досить рано. Вона повільно підвелася на ліктях і подивилася на хлопця, який спав поруч на її ліжку. Адріан виглядав напрочуд безтурботним. Його світле волосся розтріпалося після сну, а рот був трохи прочинений. Дівчина ледь стримала сміх.
— Не кожен день побачиш таке, — тихо пробурмотіла вона сама до себе.
З теплою усмішкою Кетрін нахилилася ближче і легко поцілувала його в кінчик носа. Здавалося б, такий дотик навряд чи міг когось розбудити, але Адріан невдоволено зморщився і почав повільно розплющувати очі.
— Що… Уже ранок? — сонно запитав він, насамперед глянувши у бік вікна.
— Так, уже ранок, — усміхаючись, відповіла принцеса.
Після швидкого сніданку Адріан вирішив трохи оглянути замок. Йому було цікаво побачити місце, де виросла Кетрін. Він неквапливо прогулювався широкими коридорами, розглядаючи картини, гобелени та старовинні обладунки, що стояли біля стін.
Саме в одному з коридорів він несподівано натрапив на Арона. Лицар ішов назустріч із похмурим виразом обличчя. Коли між ними залишилося кілька кроків, він раптом зупинився.
— Чому? Чому ти? — холодно запитав він.
— Що? Я не розумію... — Адріан розгублено кліпнув очима.
Арон різко скоротив відстань між ними і став просто перед юнаком.
— Чому ти, а не я? — його голос ставав дедалі більш схожим на противний крик. — Я — лорд. Я — лицар! А ти хто такий? А?!
Адріан відступив на крок.
— Ароне... Я справді не знаю, про що ти говориш...
— Який я тобі Арон?! — вибухнув той. — Я — лорд! Сер Арон!
— Вибачте... сере Ароне, — тихо пробурмотів Адріан.
Лицар важко дихав від люті. Раптом він сильно стиснув кулак і з усієї сили вдарив по кам'яній стіні поруч із головою хлопця. Удар рознісся коридором, від якого Адріан аж здригнувся.
Арон і сам розумів, що ледве стримує себе.
— Йди звідси, — крізь зуби процідив він. — І якщо я ще раз тебе побачу...
Він не закінчив фразу, різко розвернувся і пішов геть. А Адріан ще кілька секунд просто стояв на місці, намагаючись оговтатися від того, що сталося.
Зрештою він рушив далі до покоїв принцеси. На щастя, вони були вже зовсім поруч — за наступним поворотом коридору.
Щойно він зайшов, Кетрін побачила його і відразу насупилася. Видно, не вміє цей хлопець вдавати, що нічого не було.
— Адріане! Що сталося? — стривожено запитала вона, обережно обіймаючи його за плечі. — Ти добре себе почуваєш?
Хлопець справді виглядав наляканим.
— Усе добре, — швидко відповів він і взяв її за руки.
— Ні, не добре. — Кетрін похитала головою. — Я ж бачу. Кажи.
— Це Арон... — Адріан відвів погляд. — Він мені погрожував.
На обличчі принцеси миттєво з'явилося сильне обурення. Як же її дістав цей зверхній, як він каже, лорд.
— Я зараз же піду до Інгварда, — рішуче сказала вона.
— Ні, не треба! — засмучено вигукнув Адріан. — Не йди. Він же…
Але Кетрін уже не слухала його. Вона в цей момент була десь у коридорі.