З-за горизонту почало сходити сонце. Від променів сяяла верхівка лісу й сині води річки. А вже за кілька хвилин воно пробивалося крізь вікна будинків та майстерень містян.
В одному з таких будинків, за довгим дубовим столом, накритим білою скатертиною, сидів заспаний Адріан, а на другому кінці — високий чоловік із темним волоссям — його батько і власник цього немаленького будинку, Гріффін Равенсо.
Чоловік розрізав ножем шматок запеченої телятини, а потім, використовуючи виделку зі срібним гравіюванням, клав його до рота.
Сьогодні вони куштували справді дуже смачну їжу — не гіршу, ніж у самого короля. Але, щоправда, королівська родина балує себе такими стравами кілька разів на день, а не як Гріффін із сином — раз на тиждень чи навіть на два. Хоча Равенсо-старший завжди хотів бути багатшим за інших та впливовішим за короля.
Увесь сніданок карі очі батька то дивилися на сина, то поверталися до столу. І так було вже кілька днів поспіль.
Адріан, дивлячись на батька, робив так само. Тобто так само підносив до рота шматочки м’яса й підрум’яненого хліба, дивлячись, щоб крихти не впали на скатертину.
— Адріане, я хотів би поговорити з тобою про важливу справу, — відкладаючи ніж і виделку, сказав Гріффін, дивлячись на сина.
— Так, батьку? — хлопець поставив келих на стіл, щойно взятий до рук.
— Ти вже дорослий і готовий до нового життя, — мовив батько, стискаючи пальці. — Через тиждень приїздить мій старий друг. Він забере тебе до Нортгема.
— До Нортгема?! — здивувавшись від слів батька та трохи нахилившись уперед, перепитав Адріан. — Але чому... чому я маю їхати?
— Тому що ми домовилися про деякий крок, який забезпечить тобі гідне майбутнє. А також це необхідно для зміцнення твого становища, — пояснив Гріффін.
— Я не розумію, — Адріан зніяковіло подивився на батька, — який крок? Що я повинен зробити в Нортгемі?
Чоловік не став відповідати одразу. Він трохи відкинувся назад, а вже потім, зітхнувши, мовив:
— Ти одружишся з дочкою заможного ювеліра. А все інше дізнаєшся згодом. А зараз готуйся.
Хлопець відчув, як злість заповнює всі частинки мозку. Проте він добре знав, що сперечатися з батьком марно.
— Гаразд, батьку, — нарешті відповів блондин, опустивши очі в тарілку. — Я готовий.
— Ось і добре, — посміхаючись, промовив Гріффін, знову беручи до рук виделку. — Але пам’ятай, Адріане, це заради тебе й твого майбутнього.
Хоча хлопець, погодившись, повернувся до їжі, але це зовсім не означало, що його апетит не зник від таких новин.
Адріан, не витримавши бути із батьком, закінчив снідати. Він, підвівшись, кивнув головою та швиденько, на всіх парах, побіг до сходів. Піднявшись на другий поверх будинку, увійшов до своєї кімнати, гримнувши дверима так, що налякав свого слугу, який зараз прибирав.
Його кімната була відносно великою, якщо порівнювати її з іншими кімнатами сусідніх домів. Але ж якщо дивитися ширше, то й не королівські покої. Однак усе одно непогано для родини такого статусу.
Велике ліжко стояло посередині, трохи лівіше — книжкова шафа, а біля стіни тулився дубовий стіл, завалений нотатками й паперами.
— Щось сталося? — запитав здивований слуга, пронизуючи поглядом кожен сантиметр обличчя власника кімнати.
Адріан безслівно глянув у бік слуги та одночасно кращого, навіть єдиного друга Ніро та, привертаючи його увагу, зітхнув. А потім упав на своє ліжко.
— Та мій батько зовсім здурів на цьому бісовому багатстві…! — хлопець зупинився, подивившись на двері, — і ще ці нескінченні плани…!
— І що ж на цей раз? — повертаючись до своєї роботи, запитав слуга з чорним волоссям та синіми очима. — Знову не спитав твоєї думки?
— Так! І він знову вирішив усе за мене! Наказав одружитися з якоюсь заможною дівчиною, щоб зміцнити його, але, як він каже, «моє» становище. Ні слова про те, чого хочу я, ні жодного запитання! Просто, як завжди — накази!
Від такої інформації навіть незаурядний Ніро трохи задумався. Та й задумався не як зазвичай, не на мить.
— Але ж він завжди так робив… — пробурмотав Ніро, досі перебуваючи в підвішеному стані. — Та й не означає ж це, що він не піклується про тебе, Адріане. Можливо, він просто… ну… ти зрозумів.
Щось Адріан не відчував підтримки у словах друга. Але все одно підняв на нього голову й подивився вбік. Проте вже не синіми очима, а червоними.
— Це ти описуєш подію, коли він обрав мою майбутню роботу, — хлопець знову подивився у бік дверей, — а обирати кохану — це вже занадто навіть для нього!
Вислухавши, Ніро підійшов до вікна. А потім так само мовчки та думаючи, вдивляючись у сонячне небо, обперся об підвіконня.
— І що плануєш робити? — запитав він.
Блондин підвівся з ліжка, змінюючи сум на протилежне… на радість.
— Не знаю…! — хлопець вклав у відповідь всю свою іронію, повернувшись у горизонтальну позу. — Але придумаю! Придумаю і...! Не знаю…
Чорноволосий хлопець непомітно зітхнув, так би мовити, відповів по-своєму. Він згадував усі розмови за цей рік, що закінчувалися майже однаково. Тож це, напевно, вже двадцята така фраза від його білявого друга. Та й, у принципі, йому було вже давно зрозуміло, що Адріан неабияк боїться свого батька, не показуючи цього… принаймні пробує.