Кетрін увійшла до своїх покоїв. Вона сильно зморилася після такого дня. Дівчина оглянула кімнату та помітила, що вона сама, служниці, на диво, немає. Вона підійшла до дерев’яної шафи, що стояла в кінці покоїв.
Вона завмерла й не встигла відкрити шафу: в темноті на одному з крісел сидів Інгвард, виглядаючи незрозуміло як. Його вираз обличчя був і не злим, але й не добрим. Все було простіше. Король просто дивився на сестру.
— Кетрін, — спокійним тоном сказав він.
Дівчина розгублено завмерла, будучи і так наляканою. Вона швидко вдихнула, намагаючись відповісти.
— Інгварде? — почала вона. — А що ти тут робиш?
— Я прийшов, а тебе немає, — встаючи, відповів король. — Я хвилювався.
— Я просто хотіла трохи прогулятися містом, побути серед людей, відчути свободу і затрималась, — пояснила дівчина. — Батько завжди забороняв виходити із палацу…
Хлопець підняв праву руку, зупиняючи потік її слів.
— Не хвилюйся, я не батько, я тебе розумію, — натомість відповів він. — Але я за тебе все одно хвилююсь. Тому будь обережною.
Дівчина підняла голову, дивлячись на брата змореними очима.
— Добре, — погодилась вона після короткої паузи.
— Ти голодна?
— А?! Ні! Дякую! — відповіла принцеса. — Я краще спати.
— Ну добре, відпочивай. Я піду, — хлопець майже підійшов до дверей, але зупинився й додав: — І вибач, я відправив твою служницю додому.
Після взаємного бажання доброї ночі хлопець залишив дівчину наодинці.
Та не встигли вони й нормально відпочити, як та ніч і минула. І вже з першими ударами дзвонів у залі слуги поспіхом розставляли посуд, страви та випивку на довгий стіл. Запечена качка з яблуками, овочеве рагу, фрукти — усе як і повинно бути для королівської родини.
Першим на сніданок прийшов король. Також швидко прибув і Томас. Але що дивно, так це те, що Кетрін теж не запізнилась. Вона, зазвичай, або не приходила, або пропускала пів сніданку.
— Ого, Кетрін! — Томас аж перестав жувати. — Ти що, проспати забула?
— Смішно… — відповіла дівчина, сідаючи ближче до братів, а не як завжди на другий кінець столу.
Мартін продовжував заливати келихи соком, поки Бетті розкладала їжу по тарілках.
Інгвард відклав виделку, спостерігаючи за обома.
— Добре, Кетрін, але чому все ж так затрималась учора?
Дівчина ковтнула сік і підняла на нього очі.
— Так вийшло, — відповіла коротко, але з хитрою посмішкою.
— А із подробицями! — пирхнув Томас.
Король же тільки хитнув головою й усміхнувся краєм вуст. Дівчина не стала розкривати всю історію… щось не хотіла… не цього разу.
— Ну, як знаєш… — промовив старший брат, беручи келих. — Можеш не розказувати.
Ось і, на радість Кетрін, підійшов кінець сніданку. Всі розійшлись по своїх кімнатах, лише слуги залишились для прибирання зали. Двері зачинилися за королівською родиною, а Мартін та Бетті почали збирати зі столу посуд.
Після завершення справ у залі можна було трохи перепочити. Але у скорому часі Бетті повинна була допомагати леді Кетрін із одягом на вихід. А ось хлопцю пощастило більше. Він знав, як правильно не потрапляти на очі королю. Хоча, сказати по-чесному, Інгвард кілька років жив без слуги, тому й не так часто потребує допомоги.