Травневе ранкове світло повільно омивало місто Денегор. Воно розташоване на великій рівнині та оточене густим лісом. А неподалік протікає ще й річка. У центрі цього великого поселення видніється великий замок із білого каменю. Вісім високих башт, захищений внутрішній дворик — усе це тут, у цій цитаделі.
Попереду, позаду та трохи по боках від замку розташовані житлові будинки та все інше, що потрібно для роботи і життя. Верхнє місто лежало на пагорбі, поруч із замком. Тут розташувались центральна площа та собор. У кам’яних будинках мешкали багаті купці, поважні майстри та вірні слуги корони.
А зі схилу гори Верхнє місто дивилось нижче, де у долині шуміло Нижнє місто — осередок ремісників і простого люду. Тут розташований центральний ринок міста та шинок. Також, на відміну від Верхнього, тут завжди шумно.
Зазвичай міські стіни помітно менші від стін цитаделі, тут також так. Але все ж вони теж неприступні для зовнішнього ворога. Дуже добре, що стіни та їхні невисокі башти гарантують безпеку містянам від різних нападників зі сторони лісу.
Як і сказано, неподалік міської стіни протікає річка. Її води приносять багато риби. Тож це є одним із улюблених місць жителів міста та його околиць.
Зараз ранок, тому столиця лише починала шуміти: торгівці розкладали свої товари на ринку, пробивався запах свіжої випічки, далеких трав, а вартові заступали на ранкове чергування.
Деякі містяни помічали у вікні цитаделі чоловічу фігуру. Це вісімнадцятирічний король Інгвард Беллатор, що дивився на Нижнє місто. Новий правитель почувався не дуже гарно. Сумно було королю. Хоч уже минув місяць відтоді, як не стало його батька, але й досі хлопець не знав, що робити.
Звісно ж, він намагався взяти на себе королівські обов'язки з усією серйозністю, як навчав батько до смерті.
І якщо Інгвард поступово забував про свого батька, то його сестра — це інша ситуація. Кетрін відчувала себе сиротою, що тепер не лише без мами, а ще й без тата.
Але, як не дивно, їхній молодший брат Томас, якому всього чотирнадцять років, не згадував батька, якого він не дуже-то любив і поважав. Юний принц більше згадував матір, яку навіть не пам’ятав.
— Ти тут?! — запитав Мартін, найкращий друг та вірний слуга нового короля. — Тебе ж чекають на тренуванні!
Хлопець на рік молодший від Інгварда, трохи менший на зріст та значно менший у плечах. А темне волосся тяглось десь приблизно до вух, на відміну від коротшого волосся короля.
— Тут, — тихо відповів Інгвард та повернувся. — Подай ремінь!
— Тримай! — слуга кинув ремінь. — Ну, а меч лежить на столі.
Мартін завжди був тим самим хлопцем, що найбільше любив пожартувати. Це єдина особа двору, що могла жартувати над усіма, окрім минулого короля. Його він дійсно боявся.
Місцями цей оптимізм підвищував настрій Інгварда, а місцями — ні. А що ще не рідше, так це цей гумор змушував рятувати друга від поважних людей, наприклад, лордів. Зазвичай король говорив, що його слуга недоумкуватий, або придумував щось інше.
— І, може, під час тренування тебе навіть не поб’ють! — продовжив жартувати Мартін.
— Ходімо…! — король легенько штовхнув слугу до дверей та натягнув широку либу. — А потім почистиш мого коня… добре?
Тренування на майданчику розпочалося декілька хвилин тому. Сонце наповну світило та трохи гріло молодих лицарів.
Інгвард разом із Мартіном уже приєднались до групи. Воїни вже починали відробляти удари між собою, такий собі мініспаринг. Король оглянув присутніх людей, щоб привітатись із кожним.
— Привіт, Олафе! — подав руку кремезному хлопцю, своєму другу дитинства.
— Привіт, Луїсе! — далі Інгвард звернувся до молодого лицаря та нового очільника варти, що стояв поруч із Олафом.
Луїс знайомий із Інгвардом недавно, тому не лише кивнув на знак привітання, а ще й вклонився.
Далі вже був добре відомий лицар для молодого короля.
— І тобі, Ароне, привіт… — він підійшов до худорлявого, русявого хлопця, що серед інших вирізнявся надмірно хитрим характером.
— Привіт, Ніле! — продовжив, киваючи на моложавого чоловіка, котрий відповідав за розвідку та завжди був у курсі всіх подій поза межами королівства.
Після Ніла Інгвард підійшов до значно старшого лицаря, який після служби його батькові перетворився на радника.
— Майроне…! Привіт! — привітався король, потиснувши руку сивуватому чоловікові.
— Лео…! — Інгвард подав руку високому хлопцю із довгим, русявим волоссям. — Давно не бачились!
Володар земель відійшов далі і неабияк здивувався, коли побачив свого брата серед лицарів. Так ще й посмішка на його обличчі була неповторна.
— Томасе, і ти тут?! — запитав він у чотирнадцятирічного принца. — А не рано?
— Не рано! — відповів хлопець. — Батько говорив, що ти почав у цьому ж віці ходити у походи.
Що-що, а таке дійсно було, цього не скрити. «Та й що у цьому поганого? Хоче — хай буде із нами», — подумав король.
Пройшло вже близько трьох годин, відколи хлопці тренувалися з різними видами зброї. Інгвард був повністю вкритий потом, втомлений, із легким запахом результату навантажень, попрощався і, не поспішаючи, направився до замку.