Тінь королівської саги

Розділ другий

У горлі застряг клубок, і я забула, як дихати. Не могла набрати повітря в легені, хоч як намагалася. Чому батько вирішив обрати саме його моїм чоловіком? Невже він настільки сильно мене не любить? За що мені таке покарання, чорт забирай?

— Луїзо, з тобою все гаразд? — запитав батько, підходячи до мене.

Я не помічала його, не чула, ніби його взагалі не було в кімнаті. Ніяк не могла відвести погляд, узяти себе в руки й вимовити бодай слово. Я дивилася на нього пильно, майже вороже, але водночас із якоюсь часткою страху.

Усе через нього… Через мого колишнього друга дитинства, який тепер став моїм найлютішим ворогом.

Коли клубок у горлі нарешті почав зникати й дихати стало легше, я заплющила очі, глибоко вдихнула та повільно видихнула, як мене вчив Ерік. Коли перша хвиля злості трохи вщухла, а всередині стало спокійніше, я розплющила очі й подивилася на батька. Злість нікуди не зникла, проте говорити стало значно легше.

— Зі мною все гаразд, батьку, — я подивилася просто в очі чоловікові й усміхнулася. — Просто… я не очікувала, що саме його ти обереш мені за чоловіка.

— А що тут такого? — батько насупився й перевів погляд на хлопця. — У дитинстві ви дуже добре дружили. Думаю, вийти заміж за друга дитинства набагато краще, ніж за людину, якої ти зовсім не знаєш. Ти що, думала, я зовсім з глузду з’їхав і видаватиму тебе заміж за першого зустрічного?

Батько схрестив руки на грудях і продовжував дивитися на мене з насупленими бровами.

Так, у дитинстві ми справді дуже добре дружили. Але після одного випадку наше спілкування припинилося, а ми самі стали ворогами.

Наші батьки були друзями, яким заздрили багато королівств. Вони були нерозлучними, завжди трималися разом і про все домовлялися спільно. Навіть у скрутні часи ніколи не залишали один одного.

Коли померла мама, батько ледь не впав у депресію. Та, аби остаточно не втратити себе, він мав поруч короля Андерсена Діо-Паліра. Той не дозволяв батькові опустити руки й щоразу намагався його підтримати.

Моя мама померла під час пологів. Батько не знав, як доглядати за маленькою дитиною, і саме це було однією з причин, чому Андерсен часто навідувався до нас. Іноді він навіть залишався на ніч, щоб батько міг нарешті виспатися.

Чарлі, дізнавшись, куди постійно ходить його батько, зацікавився мною. Йому дуже хотілося побачити маленьку дитину. Принаймні саме так мені розповідав батько. Зрештою, через свою цікавість Чарлі вмовив його взяти себе одного разу із собою.

Після того візиту ми стали нерозлучними.

Чарлі дедалі частіше приїжджав до нас разом зі своїм батьком і майже весь час проводив зі мною. Він учив мене повзати, ходити, говорити, навіть сам годував. Наші батьки постійно жартували, що для мене росте чудовий наречений.

Коли мені виповнилося сім років, мене віддали до тієї самої школи, у якій навчався Чарлі. На перервах він часто приходив до мене, приносив якісь смаколики. Одного разу навіть захистив від хлопчика, який хотів мене вдарити.

Я й сама з дитинства думала, що ми будемо разом, коли виростемо. Що обов’язково вийду за нього заміж.

Але одного дня все змінилося. Один маленький випадок перевернув усе моє життя.

Я росла, і моє тіло змінювалося разом зі мною. Коли мені було дванадцять, я трохи погладшала. Та мене це зовсім не засмучувало. Навпаки, мені навіть подобалося моє тіло.

Це сталося за літо, під час канікул. Із Чарлі ми тоді не бачилися, адже він поїхав із батьками на відпочинок.

Коли я повернулася до школи, спочатку навіть не помітила його. Лише в їдальні побачила Чарлі. Він сидів за столом із кількома хлопцями та дівчатами. Одна з них влаштувалася просто в нього на колінах.

Спершу я розлютилася, але згодом, зібравшись із силами, підійшла привітатися.

І саме тоді почалося те, що я пам’ятатиму все життя.

У мій бік полетіли насмішки щодо моєї ваги. Сміялися не лише хлопці, а й сам Чарлі.

Мені стало настільки боляче, що я ледь могла повірити власним очам. Хлопець, який колись захищав мене, який був поруч із самого дитинства, тепер сидів і сміявся разом зі своїми друзями.

На очах почали з’являтися сльози. Я так сильно стиснула руки в кулаки, що аж побіліли кісточки пальців.

Але я не плакала. Просто стояла й не розуміла, що відбувається.

І лише одна фраза, сказана Чарлі, змусила мене розридатися.

Я вибігла з їдальні, зачинилася в жіночому туалеті й довго не могла заспокоїтися. Плакала без упину, не в змозі повірити в те, що щойно сталося.

Ось так. Один випадок, одна фраза — і людина, яка колись була мені найближчою, перестала бути другом. Вона стала ворогом, якому я пообіцяла помститися.

Навіть зараз я пам’ятаю ті слова, які завдали мені стільки болю. Після них я більше не могла дивитися на цю людину й навіть не хотіла згадувати про неї.

А тепер він стояв просто переді мною.

Дивився мені в очі й самовдоволено всміхався, а в голові знову й знову лунав той самий голос:

«Залиш мене в спокої, товстухо».

Як же мені хотілося зараз підвестися й ударити його по нахабному обличчю. Дати таку добрячу ляпасину, щоб він аж відлетів до стіни.

Чарлі за весь цей час, поки ми не бачилися, дуже змінився. Подорослішав, змужнів. Став вищим, його плечі стали ширшими, а тіло — значно мускулистішим.

У його карих очах читалася впевненість. Погляд став серйозним, дорослим. Замість пухких щік, які я пам’ятала з дитинства, тепер чітко виділялися вилиці. Він мав спортивну, підтягнуту статуру.

Навіть волосся змінило колір. Воно вже не було таким темним, як раніше. Біля коренів залишалося майже чорним, а далі відливало темним каштановим.

Якби він не був моїм ворогом, можливо, я навіть погодилася б вийти заміж за такого чоловіка.

— Ми просто так довго не бачилися, що вона, мабуть, досі не може оговтатися від щастя. Не знає, куди подіти свою радість, — єхидно всміхнувся Чарлі й перевів погляд на короля.

— Можливо, це злість, а не радість, — фиркнула я, не відводячи від нього погляду.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше