Розділ 24

/Злата/

 Стельмах стояла навпроти величезного дзеркала в ванній і розглядала своє відображення. Сьогодні, вона виглядала по-особливому гарною та милою. Її наряд, який вона ретельно і довго вибирала, підкреслював витонченість фігури. А разом з ніжним макіяжем і нехитрою зачіскою – кучерявими локонами – надавав образу легкості.

 Злата скромно посміхнулася сама собі, поправляючи неслухняні пасма. Вона хвилювалася, і це хвилювання читалося в очах. Які, до всього іншого, раптом ставали вологими.

 Стельмах знала, як важливий цей день і як довго вона чекала його. З того самого дня, як побачила в стінах своєї школи статного чоловіка з чорними, як смола очима і пронизливим поглядом – вона зрозуміла, що пропала назавжди.

 З того часу багато, що відбулося й змінилося, а закоханість Злати переросла в справжнє щире почуття. Дівчина з трепетом у серці чекала кожної зустрічі з коханим, в душі плекаючи надію на щасливе спільне майбутнє.

 Відлуння минулого, нічними кошмарами все ще поверталися в її пам’ять, але вже не так часто й не так яскраво. З часом, завдяки турботі коханого, Стельмах зуміла витравити з душі й серця Славу Арсенія. І його жахливі, грубі й знищуючі душу, слова.

 Та і як могло бути інакше, якщо Буркут, такий чуйний та ніжний, оточив Злату своєю любов’ю, змусивши забути про існування інших чоловіків.

 Їх спільне проживання, яке на жаль тривало лише місяць, показало наскільки вони підходять один одному. І що їх закоханість – більше, ніж просто легкий флірт. А пропозиція Луки в останню їхню зустріч – запаморочила Стельмах голову і змусила дівоче серце зрадливо тремтіти.

 Злата повірила в казку, бажаючи нарешті стати щасливою. І сьогодні, її казка отримає новий виток в історії.

 Видавши приглушений подих, Стельмах знову глянула на своє зображення. І задоволено посміхнулася.

 – Ти прекрасна, – почулося за спиною, радуючи серце і пестячи слух.

 До кімнати увійшла Віра Миколаївна. Вона легким кроком ступала, розглядаючи красуню дочка.

 – Дякую, – посміхаючись у відповідь, мовила Злата. Їй була приємна підтримка матері в такий день. Хоч, і не зовсім легко далося Вірі Миколаївні зрозуміти й прийняти рішення доньки.

 Віра все ще придивлялася до майбутнього зятя, і з побоюванням стежила за кожним його кроком. Всупереч щастю, яке випромінювали очі дочки, материнське серце не переставало хвилюватися. Після відносин Злати зі Славою, Віра шукала підступ в кожному молоду чоловікові, котрий зацікавився її дівчатками. Вона знала, що люди здатні роками прикидатися заради бажаного. Та й що гріха таїти, Віра не обросла теплими материнськими почуттями до чоловіка, який виріс не зрозуміло де, походив незрозуміло від кого та й захищав одних злочинців.

 Останнє, особливо турбувало мати Злати, викликаючи почуття тривоги за дочку. Віра боялася, що настільки небезпечна робота Буркута може принести її Златці великі проблеми.

 Віра все ще пам’ятала як це мати справу зі злочинцями, ховатися від них і намагатися вижити за всяку ціну. Пам’ять про минуле і той біль, що жінка пережила через втрату чоловіка, назавжди залишила глибокі шрами в її душі. І їй, як матері й жінці, не хотілося, щоб її скарб відчував щось подібне.

 – Мамо, все добре? – помітивши на обличчі матері занепокоєння, Злата негайно підійшла до неї й поклавши руки на плечі, обняла, – Чому ти посмутніла?

 – Та дурниці, – Віра погладила доньку по волоссю, посміхаючись крадькома, – просто хвилююся за свою дівчинку. Я і не помітила, як ти швидко подорослішала і стала справжньою красунею.

 – Ну, мамусю, не починай знову, – Стельмах чмокнула мати в щоку, обіймаючи ще міцніше, – а то ми знову розплачемося і зіпсуємо макіяж. Будемо, як панди, – прорекла Злата, витираючи долонею сльозинки в очах.

 Їй не хотілося псувати красу через сльози. Навіть якщо вони від щастя.

 – Моя доросла, розумна дівчинка! – Віра обняла доньку, – Якби батько міг бачити тебе зараз, – слова матері потрапили прямо в серце, змусивши Стельмах все ж забути про красу, і віддатися у владу почуттів.

 Батько завжди жив у спогадах Злати, залишаючись найближчим і найкращим чоловіком у світі. Він, як ніхто інший, любив її, даруючи свою безмежну турботу і ніжність. Для Олексія Стельмаха його маленькі принцеси були найкращим подарунком долі від коханої жінки. Він турбувався про них, захищаючи собою до останнього подиху.

 – Мені теж шкода, що він не з нами, – пересилюючи пориви смутку, мовила Стельмах.

 Їй раптом захотілося повернутися в минуле, в щасливе дитинство. Захотілося знову побачити тата, почути його рідний голос і заснути в рідних обіймах.

 Вузлик з печалі й туги утворився в горлі й душив. Стельмах повільно закрила очі, в думках рахуючи за звичкою до десяти. А потім, глибоко видихнувши, знову набрала повітря в легені, й утихомирила скажений пульс.

 – Дівчатка мої, нам вже пора, – з коридору долинув голос вітчима, а потім у дверях кімнати з’явився й сам він, – Ну ось, знову мокроту розводите? – поцікавився чоловік, хмурячи брови.

 – Ні, ні, милий, – струснувши головою, Віра Миколаївна відпустила Злату з обіймів і мишкою прошмигнула до чоловіка, – все добре, Антончику, – жінці не хотілося зайвий раз згадувати при ньому про покійного чоловіка. Однак, Антон, хоч і не признавався, але ревнував Віру до першого кохання.

 – Ну раз так, то збирайтеся. Негоже спізнюватися, – Антон Федорович посміхнувся і чмокнувши Віру в щоку, першим вийшов.

 За ним поспішила і Злата, на льоту збираючи телефон, помаду і туш в крихітну дамську сумочку.

 Коли Віра Миколаївна залишилася одна, вона, тихо зітхаючи, присіла на край ванної. Вона повернула голову до вікна і спрямувала свій погляд туди. В душі її розбушувався океан спогадів, хвилі якого безжально накочували й погрожували втопити у своєму розпачі. Думки про покійного чоловіка роз’ятрили її душу, повернувши на мить в те інше життя, про існування якої Віра намагалася забути.