Глава 1

Вереснева ніч 1906 року огортала Одесу не прохолодою, а радше втомленою, липкою млістю. Місяць минув відтоді, як у каміні поліцмейстера Григор’єва згорів чорний гросбух статського радника Воронцова, забравши в попіл імена тих, хто тримав за горло південь імперії. Місто, перехворівши на той кривавий скандал, знову зробило вигляд, що воно цнотливе, сите й безтурботне. Але це була брехня. У повітрі відчувався гіркуватий присмак паленого пороху після торішніх бунтів, полиновий дух степу, що вигорів за серпень, і кислий сморід портового мулу, який не міг перебити навіть солодкий аромат перестиглого інжиру з приватних садів Французького бульвару.

Нікос Папазоглу йшов Рішельєвською повільно, насолоджуючись рідкісним для цієї години безлюддям. Він був одягнений у легке пальто кольору мокрого піску та м'який фетровий капелюх, з-під якого вибивалися пасма смоляного волосся. Під пахвою грек тримав свіжий, отриманий вечірньою поштою номер віденської газети «Neue Freie Presse» та невеликий пакунок із турецьким тютюном від старого Спіро. Йому було спокійно. Той небезпечний, ледачий спокій, який зазвичай дратував Луку і змушував самого Нікоса прискіпливо вслухатися в тишу.

— Занадто тихо, містере Дойл, — пробурмотів Нікос під ніс грецькою, поправляючи манжет, що визирав із рукава. — Коли Одеса мовчить уночі, це означає лише одне: вона або краде, або ховає кінці у воду.

Він порівнявся з перетином Рішельєвської та Поштової, неподалік глухих рядів Грецького базару. Тіні від вікових платанів падали на бруківку химерними чорними тріщинами. Газовий ліхтар на розі хрипів, шипів і блимав жовтуватим, наче хворе око, пускаючи по стінах напівзруйнованого флігеля нервові здригання світла.

Раптом тишу розірвав різкий звук: підошва сковзнула по сухому кінському кізяку, почулося глухе, уривчасте жіноче дихання і важкий, загрозливий тупіт підбитих залізом чобіт. Нікос миттєво ступив у глибоку, наче колодязь, тінь під склепінчасту арку підворіття. Пальці правої руки звично й безшумно лягли на кістяне руків'я важкої тростини. З вузького кривого провулка вискочила тонка постать у темному дорожньому плащі із закинутим каптуром. Втікачка притискала ліву руку до боку, ніби берегла забиті ребра, але бігла пружно, низько стелячись над землею.

Слідом за нею, розрізаючи ніч смородом дешевого пійла та брудних овчин, вивалилося троє. Це були не звичайні кишенькові злодюжки з Молдаванки, що працюють щипком і біжать від першого свистка городового. Широкоплечі, клишоногі, у важких парусинових куртках без ґудзиків і з надсунутими на самі брови картузами — типові «нипори», портові карателі, яких наймали для того, щоб ламати кістки та спускати під лід або в баластні трюми тих, хто забагато бачив. Один із них, кривоногий здоровань із чорною бородою, що закривала пів грудей, тримав у руках розгорнутий мішок із грубої рогожі, призначений для «живого товару».

— Стій, стерво! — сипло гаркнув бородань, намагаючись перерізати дівчині шлях до освітленого п'ятака під ліхтарем. — Доплавалася!

Двоє інших спритно взяли її в кліщі, витісняючи до кам'яної глухої стіни каретної майстерні. Нікос уже напружив м’язи, збираючись вийти зі своєї схованки й пустити в хід важкий свинцевий набалдашник тростини, але те, що сталося далі, змусило його застигнути на місці. Його брови здивовано піднялися.

Дівчина не закричала. Вона не заплакала, не впала на коліна, благаючи про милосердя, як зробила б будь-яка інша на її місці на безлюдній одеській вулиці о другій ночі. Вона різко, мов за командою, загальмувала підборами по каменю, розвернулася на п’яті й зустріла переслідувачів обличчям. Бородань спробував накинути на неї мішок широким розмашистим рухом сіяча.

Помилка. Фатальна для його суглобів. Дівчина навіть не відсахнулася назад. Вона зробила короткий крок уперед — назустріч небезпеці, скорочуючи дистанцію. Її правий лікоть блискавично врізався знизу в зап'ястя нападника, збиваючи захват, а за цим рухом, без жодної паузи, послідував різкий удар ребром важкого шкіряного черевика точно в колінну чашечку бороданя. Пролунав огидний хрускіт вибитого меніска. Чоловік коротко вискнув, наче придушений кабан, і завалився на бік, випускаючи мішок із рук.

— Ах ти ж гадина портова! — загорлав другий, вихоплюючи з халяви довгий вузький ніж для патрання камбали.

Він кинувся вперед, розраховуючи розпороти їй живіт прямим знизу.

Нікос затамував подих. Кут нахилу леза був убивчим. Але дівчина діяла з холоднокровністю професійного дуелянта. Вона не стала відбивати лезо. Вона крутнула стегнами, пропускаючи лезо повз свій плащ за міліметр від тканини – так, що сталь лише розпорола повітря, — і водночас викинула вперед обидві руки: лівою мертво вчепилася в зап'ястя з ножем, а основою правої долоні з усієї сили вбила в ніс нападника. Удар «куполом» долоні знизу вгору. Чистий, бездоганний прийом, розрахований на те, щоб загнати носову кістку в лобову пазуху і викликати больовий шок. Хлопець із ножем захлинувся власною кров'ю, очі його оскліли, і він безпорадно гепнувся на карачки, ригаючи червоним на бруківку.

Третій – найвищий, сухорлявий дідуган із довгою косою щелепою – на мить розгубився, але лють переважила страх. Він пішов на неї не з кулаками, а низько, намагаючись схопити за пояс і збити масою на бруківку, щоб добити колінами. Дівчина не втримала рівноваги, мабуть, далася взнаки травма ребер, якої вона зазнала раніше. Вона хитнулася, відступаючи під ліхтар. Каптур злетів від різкого руху.

Він вихопив її обличчя повністю. Нікос відчув, як крижана голка прошила його хребет від потилиці до куприка.