Глава 37

  "Доню, прокинься! Зараз не час спати!" —голос батька наполегливо лунав звідусіль. Труснувши головою, яка  була наче налита залізом, спробувала відкрити очі. 

  Я досі сиділа обпершись на стіну, там де й впала. Все тіло зетерпло від однієї пози, і зараз мільйони малесеньких голочок, впивалися в кожен сантиметр, викликаючи несамовитий біль.
  Поруч, валявся кинджал, а рана на плечі вже встигла запектися і більше не кровоточила.
На ліжку нікого не було, тільки зім'яті та скручені простині нагадували, що хтось тут лежав.
Погляд повільно кочував по кімнаті, аж поки не натрапив на фігуру біля вікна. 
—Одріон, —промовила тихо, наче боялась власного голосу. —Од...
  Слова обірвались, застрягли в горлі, варто було чоловіку повернутися лицем до мене. Завжди матові жовті очі, зараз горіли яскравим червоним вогнем. Риси обличчя видавали повну байдужість та цілковиту відірваність від реальності. Той, кого я знала, не стояв би ось так і просто спостерігав як помираю.
  Але він був не зворушний,одягнений у білу лляну сорочку, шкіряні потерті штани, босий, на руках не має рукавиць, волосся розвівається на вітрі. Лишень, тепер розумію, що вікно відчинене і холодне повітря вільно гуляє покоями. 
  На силу вдалось підвестися, я жива, а отже отрута не подіяла. "Людська живучість" —пригадались слова Денейли, і вперше зраділа, що вона хоч у чомусь була права. 
—Любий, це я —Леяна, —ступила кілька кроків і зупинилася. Мій сон, нічне жахіттям спливло в пам'яті та змушувало бути обережною,–тепер все добре, ми разом. 
—Леяна? —серце радісно затріпотіло, почувши рідний голос. Помітила як змінюються його очі на звичний відтінок і вже без острах кинулась обіймати коханого. 
  Великі та дужі чоловічі руки, міцно стисли талію і поповзли на спину, притискаючи ще щільніше. Мої ж, обвили шию,тягнучись до  вуст в спраглому поцілунку. Як же я жадала знову відчути його смак на губах! Все моє єство прагнуло бути якомога ближче до нього, злитися, стати одним цілим. Лише зараз зрозуміла,що розлука була надто довгою і дуже сильно скучила за ним. А він ніжно провів по волоссі, пропускаючи  крізь пальці, водночас вдихаючи його запах. 
—Серце дракона сповнене безліччю тіней— спогадів пережитих за все життя, —промовляв лорд, —але ти найцінніша! Змогла зцілити, зібрати в одне, моє, розтрощенне частини. 
—Я маю тобі дещо сказати, —прошепотіла, а в середині вирував вихор емоцій бо хотіла повідомити найголовнішу новину. 
  Але раптом, він віштовхнув мене і наступної миті мало не закричала від розпачу. 
  Обличчя Одріона перекосила страшна гримаса, а колір очей знову змінився. 
—Ні! —не  втрималася і заридала щосили, —Я не віддам тебе ні  Нельгірду, ні будь-кому іншому! 
  Жахливий рев вирвався з його грудей. Задзвеніли шибки, розлітаючись на друзки, затремтіли меблі в кімнаті, здавалося, що весь замок хилитається наче від землетрусу.
  Невимовна мука, бачити страждання дорогої людини, і розуміти, що ти безпорадний, не в змозі нічим допомогти. Закриваючи руками свого рота, щоб не збожеволіти від горя , я спостерігала обернення в дракона. 
  Тіло коханого вигиналось в не природних позах, тріщали кістри, вивертались суглоби змінюючи своє розміщення. Нігті видовжилися і перетворились на смертоносні пазурі. Шкіра змінила колір на темно-фіолетовий і покрилась лусочками, краї яких були гострі мов лезо бритви. Руки ставали крилами, на спині з'явилялися шипи і в останню мить, коли обличчя ще було людське, він вигукнув:
—Біжи, Леяно! Біжи! 
  Щосили кинулась до дверей, але змусила себе зупинитись та озирнутись. Можливо, це остання наша зустріч? 
  Одріон витрибнув з вікна і зник! А далі, все наче в уповільненій зйомці. Ось я кричу, підбігаю до краю підвіконника, перехиляюсь через нього, бо десь там, внизу має бути його тіло,адже,трансформація не була закінчена. 
  Раптовий порив вітру змушує відсахнутися назад і... Величезний дракон ширяє вверх,наче ракета та звисає передімною.
  Моя внутрішня дитина, зараз, танцювала та підстрибували від ейфорії! Його голова завбільшки з легковий автомобіль, а око з мою голову.Вражаюче!Як заворожена стояла і любувалася фантастичним видовищем, геть забувши про смертельну небезпеку в його образі. 
—Од.. —лишень встигла вимовити бо наступної миті, звір взлетів ще вище, аж до самих хмар, зникаючи десь в небесах. 
  Щосили кинулась на вулицю і на головному вході наштовхнувся на загін воїнів, що щільним кільцем оточили Нельгірда, намагаючись захистити від небезпеки. Той, мовчки спостерігав за боєм,наче вичікував певного моменту. 
 Здається мене ніхто не встиг помітити і поспіхом заховалась у куток. 
  У руках імператора була якась річ, але з мого місця не можна було розгледіти її. 
–Готуйте щити! - скомандував він і охоронці підняли, на рівні грудей,довгі прямокутні пластини, одна сторона яких нагадувала дзеркало, настільки майстерно був відполірований метал. 
  Шеведвери тіснили оборонців замку саме до головного входу. Їх залишилось зовсім не багато, десятка чотири,очолюваних Живером.По-декуди, ще точились бої на стінах, але це вже були приречені люди. Серце обливалося кров'ю, бачучи їхню відданість та не зламністю духу перед лицем жорстокої смерті. 
  Раптом, навколо все стемніло, наче сутінки впали на землю. Це повертався дракон, розмахуючи величезними крилами. Він покружляв над подвір'ям,і повільно опустився, прищемляючись в кількох десятках метрів від нас. 
  Стих брязкіт зброї, усі заклякли від страху перед могутнім вогнедишним велетнем,що мовчки оглядав все своїми рубіново-червоними очиськами. Отже, Одріон під впливом зілля. Треба щось із цим робити, але що? 
—Раднику! —вигукнув Нельгірд, звертаючись до світловрлосого. Той, повернувся на поклик, але меча не опустив. Темно-бурі плями на одязі були слідами від крові, але чиєї саме невідомо,—Чому ти досі борешся? Бо бачиш, наш Обсидіановий вже не господар цього замку! Так? 
  Крутнув у руках дивний сірий камінець і дракон зревів.Чомусь, здалося, що від болю, надто сильно сіпнувся у бік. Ах ти ж, паршивець! 
  "Іди вперед!" —промовляв голос Олера в моїй голові, та чи то від не сподіванки, чи то від страху, залишалась стояти як вкопана. 
—Здавайся! –продовжував імператор, ліниво переминаючи камінь своїми довгими пальцями, —І я подарую тобі життя. Посаду зберегти не обіцяю, та й із столиці доведеться виїхати. Все ж краще за смерть, тут та зараз. 
–А як же люди, твої піддані? —лорд тримався гідно, високо підіймаючи голову. 
—Піддані, та їх у мене повно! Тим більше, що ці землі доведеться віддати шеведверам. Вони ж мають десь жити. 
–Тоді я вибираю доблесну смерть, тут і зараз! 
  Здається, не це хотілося почути його світлості бо ще раз перепитав, але відповідь була така ж. 
—Дурень, але якщо таке твоє бажання то..—міцно стиснув кругляк в кулаці, –готуся зустріти свою смерть в полум'ї! 
—Ні! —закричала на повні груди, бо нізащо не побачу собі, якщо не втручуся. 
  Усі присутні повернулися до мене. Живер скрутно хитнув головою, мовляв :"Даремно!" 
Нельгірд готовий був задушити голіруч,аж трусило від злості. Адже вважав вже мертвою. 
—А, наша маленька тенеріус! —солодким голосом проспівав він, протягуючи руку. Але я вчасно відступила кілька кроків назад, де була спіймана кремезним воякою,з числа його бійців, що міцно стиснув за плечі. Рана дала про себе знати,тихо ойкнула і це помітили.—Ой,тут кров! Тобі боляче, може цілителя? 
   Якби у цьому світі довали "Золоту малину" за нвйгіршу роль, то імператор, безсумнівно, виграв її. Настільки фальшивими були його слова. Швидше здохну, чим прийму допомогу від нього. 
  —Не смій торкатися! —прошипіла йому в лице. 
-А то що? —глузливо посміхнувся він, а мені кортіло вп'ястися нігтям і цю пихату пику,—Дар твій не проявився і сили своєї ти не пізнала, отже користі жодної як і небезпеки. 
—Відпусти її! —голос Живера звучав загрозливо. 
—Та здалися ви мені обоє!До оборонців її!Може, хоч тепер згине. –останні слова чула тільки я та мій конвоїр. 
 Тільки-но  порівнялася із блакинтооким, як той одним впевненим рухом, заховав мене за власну спину. 
—Я тебе захищу, —промовив чоловік, —але де Делара? 
—Вона в надійному місці, не хвилюйся так.—але його обличчя було надто стривожене і це дивувало,—Що?
—Просто вона теж... —чоловік запнувся на пів слові, косячись на мій живіт,—як і ти.
  І коли тільки встигли? Яким чином, він знає, що вже точно? Купа питань, на які не на часі.
–Вітаю! —не придумала нічого кращого, —Тепер, в нас двох є поважні причини щоб вижити сьогодні.
  "Іди вперед!" —голос вже не просив, а вперто наказував.
—Гаразд, таточку, я йду!
  З цими словами впевнено рушила і стала по-переду оборонців, залишаючи позаду, розгубленого лорда та зконфуженого імператора.
Опустилась на коліна, намагаючись не дивитися на страшних крилатих демонів, що стояли  зовсім близько,розмахуючи шкіряними крилами. В пам'яті ще були свіжі спогади про події в печері,і спроба насильства, і ті нещасні жінки. Бр-р-р!
  Руки торкнулися землі. "Бери силу, вона тобі знадобиться!Бери. Ще!" Інструкція не детальна, але це набагато краще ніж рухатися наосліп.
  Життєдайні енергетичні потоки, з глибоких надр землі, хлинули заповнюючи кожну клітину неймовірною силою. Втома та безсилля відступили на задній план, даючи дорогу не бувалій самовпевненості та завзяттю.
—Леяно, що ти робиш? —занепокоєнно запитав Жевер, стоячи за моєю спиною, готовий в будь-яку мить ринути в двобій. 
—Ти сам назвав мене щитом, то ж я захищаю! 
  Вже звично, з-під пальців пішов чорний дим, він стелився під ноги, підіймаючись все вище,окутуючи нас напівпрозорою пеленою. 
  Один з шеведверів, кинувся на найближче стоячого чоловіка, та тільки торкнувся цієї імли, як весь зчорнів і осипався попелом. Інші злякано переглянули між собою і більше ніхто не посмів наближатися. 
  Одна справа зроблена, залишалася ще  дещо. 
—Спали її! —заволав Нельгірд, пориваючись бігти до мене, але вірні посіпаки встигли втримати від такого необдуманого вчинку.
  В цей момент, з шеренги крилатих, стрілою злетів один. Він миттю перелетів наш" кокон" і опинився поряд із імператором. Сам здоровенний, на цілу голову вищий від будь-якого іншого представника свого роду. А на лисій голові чіткий, кривавий відбиток людської долоні. 
—Ми так не домовлялися! —загрозливі шипів він в лице його світлості, що враз зблід,—Ти мав усунути її! 
—Рутер, ні! - та не встиг промови и, бо в цей момент гострі кігті демона проштрикнули груди чоловіка, той лишень встиг вирячити здивовано очі, пальці розімкнулися і камінець покотився, змішавшись з безліччю таких же, з куточка рота тонкою цівкою  потекла кров. Як же багато її тут, море! 
  Охоронці кинулись тікати, хто куди,гублячи свою зброю. Нікому не хотілося помирати через чужі амбіції та не здійсненні плани хворої голови, хай і імператорської. 
  З пащі дракона, виривались короткі вогняні язички, але не надто сильні щоб завдати кому-небудь шкоду. 
–Одріон, —лагідно промивила я, дивлячись прямо в його бездонні очі, він саме опустив голову, —знаю, що десь там глибоко є ти, батько мого малюка. І ти, повенен повернутися, здолати звіра всередині, та захистити нас обох, бо відтепер ми твоя сім'я!
 Дракон швидко-швидко заморгав, забив крильми об землю і став нещадно молотити хвостом в різні сторони. Почувся писк і стогін поранених демонів, що випадково потрапили під роздачу.    Так вам і треба! Але він так не вважав і повернувшись, щедро полив їх своїм полум'ям,під гамір та радісні оклики своїх людей.   Наздоганяючи рештки ворожої армії, він перебрався через оборонну стіну і його силет зник за нею. 
  Не бажаючи втрачати його з свого поля зору, кинулась наздоганяти. Всерівно, Жевер з оборонцями, якось вже, дадуть собі раду. 
  Біг виявився з перешкодами, бо повсюди лежали тіла людей і не зовсім,а ще довелося мало не перелазити через барикади із зламаних возів та частин обвалених будівель.Тож, коли вискочила на міст, слід мого хвостатого захолов,тільки перетоптаний сніг навкруги. Поруч почулись, характерні для шеведверів, звуки. Це тікали останні з їхнього племені і не залишалося нічого іншого як податись на те крихтіння. 
  Створіння летіли до прірви, де вдалині їхні побратими хвацько накивали п'ятками, чи які там кінцівки у них. 
  З острахом, бігла до обриву, заглядувати в низ не хотілося. Невже, зворотнє обернення відбулося саме над проваллям.
  Повільними,не впевненим кроками  я наближалася, як з ліва долинув стогін. За великим, круглим каменем лежав Одріон. Голий, весь вимазаний в багнюці та сажі. 
—Леяна? —здається, він не вірив сам собі і простягнув обидві руки. 
  Кинулась в ці неймовірні обійми. По обвітрених та холодних щоках, текли гарячі, сольні сльози, мої та його, вони змішувалися вже на  губах, в шаленому поцілунку. 
—Я правильно тебе зрозумів? —запитав чоловік, погладжуючи мою спину, —У нас буде маленька? 
—Маленька? —ошалешено вдивлялася в завжди суворе обличчя, що розплилося в широчезній усмішці, мов у кота з однієї відомої казки,де одна дівчинка теж потрапила в дивовижний світ. 
—Ми, дракони, відразу відчуваємо своїх дітей і можемо визначити стать. Тепер, я як благородний лорд повинен одружитися з тобою. 
—Ну, не знаю... —почала задумливо,намагаючись  спеціально подразнити.О,як витягнулося його обличчя! Безпрецендентний випадок для цього світу—вертимо носа від не те щоб принца, а від дракона! Ха! 
—Знаю, я винен в тому, що не зміг, не встиг віднайти тебе, але повір, що заради тебе готовий на все.—мою наївну гру, сприйняли за чисту монету, —Не тямлю свого життя без тебе! Прошу —будь моєю! 
—Відповідай, Леяно! —Живер з'явився зненацька,здивовано хмикаючи помітивши нас, —не годиться аристократа на протязі голяка тримати. Ось, прикрийся! 
  Він простягнув  плаща, не знаю де встиг роздобути, але була безмежно вдячна, що не доведеться ділитися власною сукню, в якості набедреної пов'язки як в папуасів. Бо ж не світити лорду п'ятою точкою перед народом. 
—Дякую. —відповів Одріон, кутаючись в тканину. 
—Дякую і тобі друже, що нагадав хто ми та  навіщо тут.Я дуже завинив перед тобою. 
—Думаю в нас буде час порозумітися, –світоловолосий подав руку щоб допомогти підвестися, і мій коханий охоче прийняв її. Ось і помирилися давні друзі,—Гадаю, час повертатися. 
  Наша поява була "феєрична" :я— обдерта  та з розстріпаним волоссям. Одріон—голий-босий ще й шкутильгає трішки, вочевидь останнє приземлення було не зовсім вдалим, але він запевнив, що у драконів дуже хороша регенерація і через кілька днів буде як новенький. Живер теж більше скидався на голодранця, а ніж на поважного радника. Хоча, якщо не стало імператора то блакитноокий тепер безробітній.
  На східці висипались усі, хто залишився живим у цій бійні. Старі й малі, жінки та всі ті, що не змогли битися, вцілілі воїни застави. Їхні погляди були спрямовані на нас, але на Одріона дивились з острахом. 
  З юрби виринув Вурен та підбіг до нього, підставляючи своє плече щоб допомогти іти. Тут же й Еван, не злякався і також допоміг. Хтось полегшена зітхнув.
   "Лорд живий!" —прокотилося в натовпі і відізвалось радісними вигуками:"Слава лорду Одріону!Слава лорду Живеру!" 
  Кожен хотів обійняти своїх рятівників, або хоч торкнутися. Шалена ейфорія вирувала довкола і я була неймовірно щаслива, що змогла стати частиною цього. 
—Лорде, ви живий! —почулось десь із спини і ми побачили Канера, що за допомогою Ерен, йшов з сторони підземелля,—Я знав, я вірив, що вас так просто не здолати! 
  Здалось, що ще трохи і  чоловік заплаче. надто  відданна своїй справі людина. Як і Вейра, прискіпливо охороняв свого господаря, підозрюючи в зраді кожного, навіть мене. 
—Сам я б не впорався, –твердо відповів коханий, - і сьогоднішня перемога належить усім нам. Кожен вніс свою частку щоб здолати ворога. Тож, прославляймо цей день!