Глава 32

  Ближче до обіду, карета вже підїхала до підніжжя гори, на якій знаходився замок. Дорога була дуже розбита тисячами коліс підвод, яким не було числа, що й досі прямували в заставу. Останні люди, що жили у віддалених поселеннях, поспішали заховатись за міцними мурами. Стояв неймовірний гул з суміші людських голосів, реву худоби та скрипу коліс.
  Кучер лорда Живера, майстерно маневрував серед цього мурашника, намагаючись не пошкодити транспорт і вберегти зморених коней від травм. Досі, ми не їхали, а летіли та зараз хід  дуже сповільнився.
  Я ж готова була вистрибнути і пішки йти далі,до підвісного мосту залишалось менше кілометра.Та моє бажання було задушене в самому зародку драконом, він переконав, що це може бути доволі небезпечно, адже один необачний крок, і мене могли просто розтоптати в цій юрбі.
—Одріон не оцінить такої жертви і зніме з мене шкіру живцем. — додав Живер, міцно притискаючи ще сплячу Делару за плечі.
   Здається план працює, вона усю дорогу так щиро піклувалася про нього: щоб зручно сидів, щоб голова не боліла з похмілля. А він, весь такий задаволений, щось шепотів їй на вушко, від чого та мило усміхалася. Їхня поведінка нагадувала двох підлітків, що симпатизують одне одному і це ось-ось переросте в дещо більше.
  Його бажання піклуватися про когось наштовхнулось на її потребу бути захищеною,чи  не найгірший розклад для теперішньої ситуації, а все інше залежатиме від їхніх дій та бажань.
  Від напруження почала постукувати ногами об підлогу аж раптом, карета різко зупинилась, від чого я та мої сусіди по лаві, лень не налетіли на Живера з Деларою.
—Що трапилося? —тривожно запитала дівчина, шукаючи захисту за широкою спиною дракона, що вже потягнувся до дверей.
  Перекинувшись кількома фразами із слугою, він з'ясував, що на в' їзді поставлено вартових з числа війська імперії, яким, в свою чергу, веліли зупинитяти усіх вельмож до прибуття його світлості.
—То нам просто чекати? —невдоволено перепитав Явор. 
  Його можна зрозуміти, там у замку тепло й затишно, повно їжі, вина та й час, в компанії молодих, нехай і селянок, пролетить набагато швидше, а ніж тут на морозі та протязі. Їм ельфам, звиклих до комфорту, такі умови вкрай важко перебути.
—Гадаю, так. — з інтонації голосу Живера можна було зрозуміти, що і йому ця ідея не подобалась, але не послухатись прямого наказу не можна було,—Будемо чекати як усі.
   І глянула у віконце де й відразу помітила з десяток екіпажів, оточених власною охороною, із зображенням родинних гербів. Всі були змушені коритися та терпляче очікувати Нельгірда, тільки заради його тріумфальної появи.
  Хвилин через двадцять стало зрозуміло, що невдовзі усі покриємось інієм, а імператор прибуде незрозуміло коли. Потрібно було діяти, в іншому випадку нам загрожувало переохолодження. 
—Ми тут як на долоні, —промовив лорд споглядаючи як все  прибувають нові карети з аристократами і тут же зупиняються, —ідеальні мішені для нападу. 
  Не встигла дослухати до кінця, як чоловік різко знявся з свого місця та опинився на вулиці. Рішуче попрямував впред і взявши першого, з упряжі, коня за вуздечку, повів його разом з іншими з четвірки, до вартового.
  Той, розгублено спостерігав, як наближався світловолосий, а позаду повільно, в слід, котилась карета. 
—У мене наказ!—випалив воїн міцно стискаючи алебарду, —Ви повинні залишатись тут і чекати... 
—Так, все вірно. —спокійно промовив Живер продовжуючи свій шлях. Це вперше бачила щоб він не виконав наказ.
—Зупинітся!-вигукнув нещасний, а на допомогу прибіг ще один і вони зхрестили свою зброю перед самим обличчям дракона. 
—Перекажете його світлості, що його радник, разом з супутниками, трішечки замерз. —здивовано хмикнув і обома руками розвів гострі леза сокир, так щоб можна було пройти. —Рушай! 
   З цими словами, чоловік хвацько заскочив на спину коня і власноруч направив в сторону воріт. Ніхто не наважився  зупинити, ба більше, інші екіпажі теж наслідували його приклад, і вже ціла колона потяглась за нами. 
  В очах Делари помітила гордість та захват,і в цей момент я розділяла ці почуття. Цікаво, а може це  заради неї він так старався?Хай там як, але справу зроблено. 
  Всередині було ще більше людей і прилаштувати транспорт було ділом не простим. Ніхто нас не зустрічав, всюди були озброєні воїни, а інші займались укріпленням оборони. 
  Товр допоміг мені вийти, притримуючи за руку,брата ж було негайно відіслано на пошуки Одріона або когось із числа його доверених осіб. Щиро молилась щоб це не виявилась Вейра,не її обличчя хотілось побачити першим після такої довгої розлуки. 
—Одягни капішона, —прошепотів Живер, —неварто усім знати, що ти тут. 
  Зараз не було бажання сперечатися тож слухняно натягла його, щільніше кутаючи все тіло. Подумки похвалила себе за правильний вибір плаща, що виявився досить теплим бо був підшитий густим хутром. 
  Аж раптом, в цій метушні, помітила знайоме обличчя—Ерен!Вона улестливо щось говорила кремезному воїну, постійно торкаючись його рук. 
  Одним німим поглядом вказала лорду на неї. Той обережно повернувся і відвів погляд. 
—Я зараз.Товр ,оберігай!
—Ні!—зупинила його, не можна щоб ельфійка побачила його разом з Деларою, надто запальний характер, може трапитися лихо,—Я сама. 
  Добре, що не знає хто саме був виконавцем невдалої спроби із зіллям , бо тоді точно не підпустив й близько, а так-то приставив вуханя в якості охоронця. 
   Як же витягнулось її обличчя, коли я підійшла ближче і привіталась. Німий жах застиг на обличчі. 
—Що ти тут робиш? —здається живою не чекала мене побачити бо зараз було бліда наче вибілена вапном. Аж розгубила весь азарт щодо вояки. 
—Я повернулась до дому.А от, що ти тут забула? 
  Сині очі швидко пробіглися та оцінили мене і дорогий одяг. Тоді переметнулись на Товра, що непорушно стіною стояв на крок позаду. О, ні! Дзузьки тобі, а не ельф! 
—Втекла від Кеалерейн?  —вирішила добити супротивницю, але та швидко опанувала себе. 
—Вона мертва, а я розпочинаю нове життя. 
  Зізнаюсь, що мадам не подобалася мені, але звістка про її смерть ошалешила. 
—Як мертва? 
—Усі ми смертні, Леяно.—якось зловісно усміхнулася і обдарувала ельфа повітряним поцілунком. Я аж скривилася,фе!
  Спілкування з нею було схоже на дотик до чогось неприємного та мирзенного. З таким же задоволенням, можна,мадагаскарського таргана взяти в руки. 
—Дивне місце, як для нового життя, ти обрала.Успіхів!
  Якомога швидше пішла геть, не бажаючи продовжувати розмову з тією, хто намагався обірвати моє життя. Але тепер все по-іншому, я більше не сама, а відповідаю за те нове життя, що подароване долею і зустріччю з Одріоном. 
  Повернулась до своїх супутників, що здається зовсім не помічали всього довкола. Делара присіла на підніжку карети, турботливо застеленою покривалом з салону, а над нею схилився, закриваючи собою від усього світу, Живер. 
   Не хотілося порушувати їхню ідилію, але довелось, тож лорд повернувся почувши за спиною моє легке покашлювання. 
—Все гаразд? —і ми обмінялися змовницькими поглядами. Я лишень згідно моргнула очима, мовляв: "все в нормі". 
  Саме повернувся Явор і повідомив, що нажаль, не зміг знайти Одріона. Ніхто із числа замкових слуг ще  бачили його сьогодні. Можливо він відправився перевіряти вартових на стінах, а це займає чимало часу. 
  Невзмозі більше часу, що духу рвалась на пошуки сама. 
—Леяно, —дракон рвучко розвернув мене за плечі, —ти не можеш зараз просто піти. 
—Чому? —почуте рвало душу і шматувало серце, —Наказ імператора чи просто проти правил? 
  Голос зривався на ридання, але давила їх у собі бо не можу  показати себе слабкою. Ні, не зараз! Занадто довго чекала цього моменту, стільки страждань, стільки днів та ночей розлуки пережити щоб просто тупцювати на місці, коли він так близько? 
  Різко смикнувшись, грубо скинула руки Живера і рішуче попрямувала до головного входу. Ніхто не кинувся зупиняти, може нарешті дійшло, що за власне щастя, боротимуся до кінця. Вирву, вигризу зубами, але не здамся!
  По кам'яній долівці коридорів дзвінко відлунювали власні кроки. Нехай прожила тут всього кілька тижнів, і давно не була, та на диво легко віднайшли потрібні приміщення. 
  Вітальня з величезним каміном, де зараз палахкотів вогонь, ремонт в якій так і не завершила, була переповнена дітлахами різного віку і похилими людьми. Вони  зібрались по-ближче до джерела тепла і судячи з  шкур, розстелених на підлозі спали прямо тут.
Усі сиділи спинами до мене, тож вдалось пройти непомітно, адже знайомих силуетів я там не розпізнала. 
  Коли  вже майже пройшла і залишалось з пів метра до наступних дверей, передімною повстав хлопчик.Голова опущена і обличчя не видно, але на вигляд ще зовсім дитя, не більше шести років, чорнявий із дуже блідою шкірою, одяг місцями порваний. 
—Пограйся зі мною! —промовив він і залишмвся непорушно стояти. 
   Від неприємних асоціацій побігли мурашки, такі фрази часто лунають у фільмах жахів, а цього хотілося найменше. 
—Хто ти, хлопчику? —запитала я, намагаючись якомога швидше обійти його. Але досить було ступити в ліво, як той повторив мої дії.—Ти загубився? Де твоя мама? 
—Мама сказала погратись  з тобою.—поглядом обвела кімнату, але не побачила жодної дорослої жінки. Що з ним робити? 
—Гаразд, —промовила, присідаючи щоб краще розгледіти малого, —давай так:ти  залишишся з іншими діткам бо я маю знайти друга, а тоді ми повернемося і вдвох знайдемо твою матір. 
—Тільки швидше! 
  І чкурнув до юбри. Що ж, намагатимуся. Повернувши ліворуч, швидко дійшла до кухні. Тут точно повинен хтось бути. Відчиниіши двері, потрапила в ароматне царство де все кипіло та шкварчало, викликаючи неймовірне бажання з'їсти що-небудь. Один крок і мене ледь не збив якийсь чоловік, що переносив вялені свинні реберця. 
—Обережніше!—пискнула я. 
—Леяна? —голос здався до болю знайомим. Мясо тут же перекочувало на найближчий стіл і передімною повстав він. 
—Вурен! —ніколи б не подумала, що так йому радітиму і кинулась на шию обіймати. Та юнак випередив та вже хвацько підіймав ще й закружляв, притрушуючи моїм тілом неначе я яблуня із спілими плодами. 
  За усім цим цирком мовчки спостерігали Еван, Тала, Іда та ще з пів десятка незнайомих людей, що покидали свою роботу не розуміючи, що коїться. 
—Кієрі Леяна! —дівчата з криками теж кинулись обійматися, не відстали й інші мої кухарчук, що оточили нас кільцем. Усі сміялися та ридали від щастя. І не уявляла, що зустріч із ними буде такою емоційною. 
—Ми так раді, що Ви повернулися! —голос Тали тремтів, а сама витирала сьози куточком свого фартуха
—Кожного дня виглядали... А лорд, він так страждав, так розшукував... а тут ці.. —кожен хотів висловитися, але я ловила лише шматочки фраз. Одріон шукав мене! Цього було досить. 
—Що тут відбувається? —грізно задзвенів голос Вейри. 
  Розмови враз притихли і всі кинулись до своїх робочих місць. Вона стояла із сторони ходу до комори, як завжди в чорному мов ворона.Зрозумівши,що перед нею стою я, очі напружила, від чого вони стали як дві цятки на сірому полотні обличчя. 
—А, це ти. —байдуже промовила, але морально вже була готова тож продовжувала стояти непорушно, до останнього. —Чого приїхала? 
—Я повернулася.
—Гадаєш,можна з початку втекти, а потім прийти назад? Гадаєш, потрібна йому після Живера? —її слова били боляче. 
—Це не твоя справа, годувальнице.Де Одріон? 
—Як ти смієш? Я врятувала йому життя! —ніколи не бачила щоб стара жінка так швидко пересувалися. Мить—і її рука замахнулася щоб вдарити мене. 
  А далі все як у вісні. Перехоплюю кінцівку і одним різким рухом заламую її за спиною, нахиляюся до вуха та промовляю:
—А я хочу прожити з ним це життя! 
  І відпустила, все ж  вчили поважати старших. Нехай і дуже не добрих. Якщо, колись  розповідатиму дитині казки перед сном, то образ баби Яги вже готовий. 
—Капітан Канер зранку сам відносив сніданок лорду в покої, - промов Вурен,-і від учора я не бачив господаря. 
  Це не добре, Одріон не з тих хто вилежуватиме боки перед лицем війни. Відчуваючи тривогу усіма фібрами душі, попросила хлопця піти далі зі мною. 
  Та тільки ступила пару кроків як знову з'явився хлопчина. 
—Пограйся зі мною! 
—Ох, я ж пообіцяла,—ну чому ніхто не слілкує за дітьми. Не можна ж щоб вони ось так розгулювали замком, можуть заблукати. —трішечки пізніше, добре? 
  Той лише кивнув головою і побіг кудись. 
—Йдемо! —і махнула другу, щоб поспішав та піймала  ошалешений погляд, —Що таке? 
—А з ким ви, тільки-що, розмовляли? 
—Тобто? Тут же хлопчик був! - вказала на місце де той стояв. 
—Кієрі Леяна, я нікого не бачив. - скрутно позитав головою і пішов по-переду. 
  Тобто він нікого не бачив? А з ким я тоді розмовляла? 
  З першу, подумала, що в кімнаті нікого не має, стояла така тиша, що можна почути стукіт свого ж серця. Та із сторони ліжка почувся стогін. 
—Одріон! —щосили кинулась до нього і ледь не втратила свідомість від побаченого. 
  На ідеально-білій постелі, нерухомо із заплющеними очима, лежав мій коханий чоловік. Його довге чорне волосся, давно не розчесане, зараз розметалось по подушками, тільки кілька пасм прилипли до лоба. Груди, що важко здіймалися при кожному подиху, та руки перев'язані обізками тканини яка встигла просякнути кров'ю. 
—Хто зробив з ним таке? —прошепотіла і гарячі сльози котились по обличчі. 
  "Не встигла, невберегла!" —промайнуло в думках і знесилена опустилася на підлогу, міцно стискаючи його руку. А Веата попереджала! 
  Картаючи себе, я й непомітила як ввійшли Живер з Деларою, а поруч Айсик. Лише коли дівчина торкнулася плеча, своїми тонкими пальцями, підняла очі і побачила її. 
—Що з ним?
  Та світловолосий мовчав, проте емоції на обличчі говорили значно яскравіше—страх!
—Він вже на межі, —промовив той міцніше зтискаючи  кулаки,—Мені дуже шкода, ми спізнилися. Тобі варто подбати про себе, Леяно. 
—Їди геть! —зірвалась на крик та скочила на рівні ноги,—Одріон житиме! Я нікому його не віддам! 
Навіть смерті! Я маю врятувати його, відчуваю, що повинна щось зробити. Але, що саме? 
—Леяно, будь-ласка —Делара спробувала підійти, але зупинилась на відстані витягнутої руки,—зодімо з нами. Разом щось придумаємо.Прошу,заради себе, заради дитини. 
  Живер здивовано глянув на нас обох. 
—Ти знаєш? —звернувся до дівчини. 
—Я здогадалася, по травам цілителятой—чоловік лише помотав невдоволено головою, але мовчав. 
—Леяно, невдовзі прибуде імператор, як ти йому все поясниш? —блакитноокий протягував руку  та я не поспішала хапатись за неї як за останню соломинку, —Одріон боровся зі своїм звіром  і  програв. Все закінчено! 
—Ні! —з грудей вирвався несвмовмтий крик як в пораненої тварини,—Залиште мене з ним. 
Ледь стримувала неймовірну лють, схоже в мене свій звір під шкірою. 
—Ходімо! —твердо промовила подруга і потяга за собою Живера з кьордом,добре, що вона мене зрозуміла, так буде краще. 
  Вони пішли, а я залишилась сам-на-сам із своїм горем. За вікном сонце ховалось за обрій, зимовий день такий короткий. Відчула, що замерзаю тому підійшла до каміну, розворушила дотліваючі вуглинки і підкинула ще дров. Вогонь розгорався з новою силою, та тепліше не ставало. В цей момент згадала про тепло його обіймав та жар, що йшов від дотиків. 
  Не придумавши нічого кращого, поспіхом скинула важкого плаща, зняла чобітки і так в сукні заліза під ковдру, якомога міцніше притискаючись до оголеного тіла чоловіка. 
  А воно палало, здається таким гарячим ще не був ніколи. Швидше за все це температура, але зовсім не знаю, яка саме прийнятна для дракона. 
Моя голова зараз була на рівні його плеча, а долоню легенько положила на широкі груди. Відчула життєдайне тепло, тепер точно зігріюсь. 
—Коханий, - шепотіла, щиро надіюсь, що він мене чує, —я тут. Не покидай мене, благаю. Не хочу залишитися в цьому чужому світі одна. Я й в своєму настраждалася, а потрапила сюди наче в казку бо зустріла свого зачаровпного принца. Де б ти зараз не був, в яких закутках душі, знай—ти потрібен мені, потрібен нам. 
  В цей момент взяла його руку і поставила собі на живіт, туди де вже б'ється серденько нашого малюка. 
  Знову глибокий вдих і важкий стогін,швиденько повернула руку в попереднє положення, зливаючись сльозами. Ну навіщо все це? Для чого потрапила сюди, зустріла Одріона, пережила стільки бід—невже щоб зараз все втратити? Який сенс бути останнім нащадком древнього та забутого роду, мати незбагненну магічну силу якщо не можу врятувати його?
  Якась неправильна казка—страшна, жахлива, місцями кривава. Краще померти поруч із ним, чим стати чиєюсь утриманкою. А як же моє дитя? Не так уявляла собі материнство. 
  Зморена всіма подіями сьогоднішнього дня, я так і заснула в ліжку з Одріоном, молячись усім богам, щоб прокинуться завтра і побачити його сяючі жовті очі.
  Хтось наполегливо трусив мене за руку. Дотик був холодним і дуже неприємним. Невже Живер насмілився?
  Вікривши очі, не відразу зрозуміла хто передімною, через дві-три секунди зір зфокусувався здивовано дивилась на нічного гостя. 
—Пограйся зі мною! —хлопчик вперше підвів голову і дві яскраво-жовті цятки вп'ялись у мене,—Мама веліла поспішати, часу зовсім мало. З ним все буде добре, вона прослідкує. 
—Г-гаразд, - з переляку аж почала заїкатися, —а як звати твою маму? 
—Візьми ключ, —вказав на письмовий стіл біля вікна,—у шухляді. Батько завжди там їх тримав.
  Так, я знала, що й Одріон зберігав там ключі, але коли малий вказав який саме, стало не по собі. Звідкіля все знає? 
—Ти вже бачила мою маму, вона так сказала —він усміхнувся і рушив до дверей, а я тим часом виповзла з-під теплої ковдри і кинулась вслід. 
  Він—привид! І не просто якийсь там, а брата Одріона,що загинув в цьому замку. Раніше я вже зустрічала привид Веати, але тоді так страшно не було, може тому, що це відбувалось в сонячну пору дня. Зараз глуха ніч, година друга мабуть, усі сплять, а я боса вештаюсь темними коридорами. Хоч би моя темна казка не стала хоррором. 
  Ми зупинилися перед тією кімнатою, куди мене так просили не заходити. Може не даремно й просили, що буде зі мною як відчиню? А якщо пастка? 
—Вставляй ключ! —підбадьорював малий, а в мої руки так тремтіли, що дай склянку води то не те, що розіллю—розіб'ю посудину. 
  Сказав, а сам пройшов крізь стіну. Добре, що маю настільки стійку психіку, а може й не добре, бо не втрачаю свідомості при таких поворотах долі 
  Клац! Звук ехом пролетів пусткою, легко піддався за один оберт. Ще гучніше скрипіли старі дерев'яні двері і швиденько зачинила їх за собою, проходячи в середину. 
  А там вже стояв хлопчик із запаленою свічечкою.
—Заходь, не бійся! Зараз будемо грати! 
  Весело підстрибуючи пробігся кімнатою, запалюючи ще з десятка два свічок,завбачливо кимось розставлених по периметру. Цього світла було досить щоб роздивитися приміщення. 
  Це була дитяча кімната братів, два ліжечка під стіною, здоровенний стелаж забитий іграшками, на підлозі товстий кимим, кілька стільців, стіл і все покрите товстим шаром пилу. По-декуди, із стелі та з кутків звисали довгі гірлянди павутиння, отже зачино дуже давно. 
  Що там казала їхня мати, Зірку Семи Вітрів заховав син і в потрібну мить не зумів згадати де саме. Почала ходити туди-сюди оглядаючи предмети, але нічого схожого з малюнком із бібліотеки не було. 
—А в які ігри ти найбільше любиш гратися? 
—У воїнів, —підбіг до стіни де висіли дерев'яні мечі і вихопив один із них —Я виросту і стану наймогутнішим! 
  В середині все стислося від болю, бідолашний, не усвідомлює, що давно мертвий. Але, так напевно краще. 
—Обов'язково, —торкнулася його чорного, як у брата, волосся і ніжно погладила,—а який твій улюблений? 
  Здається він був не впевнений бо по-черзі підходив до кожного з семи, але врешті-решт вказав на той, що висів вище усіх і дотягтися самостійно не мав можливості. 
  Щоб допомогти малому, сама зняла дитячу зброю,що була дуже майстерною копією. 
—Це мені батько вирізав із старого дерева, а ми з братом його прикрасили.
  Мимоволі торкнулася дешевих  скляних камінців, приклеєних деревною смолою на руків'ї меча і завмерла. 
  По центру красувалась —Зірка, виблискуючи своїми темно-фіолетовими гранями в сяйві свічок.Маючи діаметр лише три-чотири сантиметри, вона чудово вписувалася в усю цю композицію і здалеку нічим не відрізнялася від решти оздоби. 
—Де ти взяв цього камінця? —мене розривало  від щастя. 
—А ти нікому не скажеш?—отримавши моє чесне слово, додав, —Тоді, добре. Я взяв у батьковому столі, він всеодно лежав там без діла. Я віддам тобі його якщо пограєшся! 
—Домовилися! 
  До самого світанку ми гралися в не винні дитячі забавки, я була принцесою, а він безстрашним принцом, що врятував від чудовиська. 
  А коли перші промені сонця розрізати темряву ночі, він втомлено позіхнув і попросив вкласти спатки. Взявши малого за ручку, усміхнулася та підвела до ліжечка де й вкрила ковдрою, лягаючи поруч. 
—Спи, маленький! 
  Прокинулася на тому ж місці від дивного відчуття.Буває, насниться, що падаєш в якусь прірву і все тіло різко здригається,насправді це зупиняється дихання і мозок посилає сигнал "прокинуться!". Малого ніде не було, лише дерев'яний меч був німим нагадуванням вчорашньої ночі. Мабуть, спала не довго, бо небо ще й досі залишалося сірим, або просто хмарний день. 
   Витягнувши шпильку з волосся, спробувала відколупати реліквію. Але природний клей видався напрочуд міцним  тож довелося трішки пожертвувати довжиною власних нігтів.Не найбільша жертва,але страннно відираючи його залишки з ребристої поверхні,  виявилася цілковито незграбою бо зуміла подряпатися об гострі краї промінців. 
  Дорогоцінна знахідка засяяла дивним світлом із середини і злякано відкинула на підлогу. 
З її центру, вирвався спалах і посеред кімнати з'явилась зображення жінки та чоловіка Саме зображеня  бо час-від - часу блимало, мов старий телевізор при перешкодах. А ще видав погляд незнайомки, спрямований в невідомість.
  Це була висока шатенка, довгі локони мягко спускалися до пояса. Одягнені в одяг, що нагадував чернечу рясу тільки білого кольору, оздоблений золотою вишивкою на рукавах та поясі. Погляд зелених очей добрий та лагідний, тільки глибока зморшка на чолі видавала тривогу. Чоловік такого ж росту, волосся пшеничного відтінку, Обережно обіймав свою супутницею за плечі, неначе психологічно підтримував її. 
—Якщо  зараз бачиш наше послання, то це означає, що у нас все вийшло і ти—останнє дитя нашого роду тенеріус, врятована. —першою мовила жінка, —Ми, твої батьки Арі та Олер,зробили все можливе і відправили тебе в інший світ,крізь злами часу, де немає магії і зможеш зростати без остраху за своє життя. 
  Слова перервали сльози і далі розмову повів чоловік. 
—Це було не простим рішенням—відправити  доньку через портал, але єдиним вірним. Нас усіх використали і підло зрадили вчорашні союзники. Зараз вони винищують нас як загрозу своєму пануванню, але наші батьки залишили останніх обрронців—драконів. З кожним поколінням вони слабшають, а головний їхній недолік божевіля навпаки, міцнішає. Доню, —тепер тремтів його голос, —ти повинна допомогти відродити їхню силу. Бо  інакше цей світ загине. А сила дракона в його тіні! Та головне, маленька—ми тебе дуже любимо! 
   Вони любили мене, батьки! Здається, я сьогодні виплачу всі свої сльози.  
  Скрутившись калачиком ще трохи полежала, розкладаючи по поличкам в своїй голові все почуєте та побачене. 
  Невже можна когось звинувачувати? Я бачила їхні емоції, не легко відпустити свою дитину,а ще важче прирікти її на виживання. 
  А цей хлопчик, брат Одріона, невинне дитя, жертва амбіцій дорослих і збігу обставин. Та й чи збіг тоді був? А зараз? 
   Зтиснувши погаслу прикрасу, зачинила двері і попрямувала до покоїв Одріона. 
   Він досі спав, але дихання вже було спокійнішим та рівнішим. Від нічних походеньок, мої ноги наскрізь промерзли і в ліжко застрибувала мало не з розбігу. 
  Фух! Нарешті тепло, нарешті сон! 

***

  З неймовірним завмиранням серця очікую на ваші "зіроньки", запрошую "відстежити автора", бо вже не за горами фінальні глави!))) Щиро дякую усім за увагу та підтримку!!! Бажаю захопливого читання!!!