-Ну, іди сюди!
Взяла на руки кошеня, якому це явно подобалось судячи із задоволеного мурчання.Потрібно ім'я йому дати.
- Ти блакитний то може будеш Блу?
Ніколи не була поліглотом і мої знання іноземних мов були середніми, але потрібно було щось придумати.
- Ні, назвемо Айсиком!
О, сподобалась бо мурчання посилилося та наступної миті зірвався з місця і побіг. Не встигла окликнути як повернувся із не малою палкою в пащі.
Похваливши малого, обперлась на неї як на милицю і таки підвелася та зробила кілька кроків. Добре, але далеко так не зайду.
Розчаровано опустилася на землю бо не знала куди йти, навколо ще ніч і не відомо як далеко відбилася від дороги.
Моїх сил ледь хватило на те щоб повернутись до своєї лежанки. Добре, що в мого улюбленця виявився дуже добрий нюх і він зумів повернути нас.
Звернувшись калачиком, під монотонне сопіння кошеняти яке ще й дуже-дуже тепле, я вмить провалилася у царство Морфея.
Прокинулася від сонячного світла. Здається проспала цілий ранок бо небесне світило вже добряче піднялося на небі.
Айсик сидів поруч і снідав кимось із пернатих,поруч лежала ще одна мертва пташка, мабуть для мене. Добре, що хоч сам себе прогодує.
Моя нога добряче розпухла, здається розтягнула сухожилля. От би зараз в те чарівне озерце пірнути і моя травма вмить зцілилася.
Від згадки про нього і тих кого там зустріла аж мороз по шкірі. Рефлекторно оглянулась, але якщо б вони мене розшукувати то давно змогли знайти.
Тримаючись за корінці, повільно піднімалася одночасно думаючи про свою проблему, аж раптом з-під пальців пішов чорний дим і саме дерево стало різко старіти.
Листя жовтіло і скручувалося, гілки сохли та деякі відпадали. Сама ледь встигла відповзти як трухлявий стовбур звалився на землю.
Невже це я?
Налякана боялась торкнутися власного тіла ще й котик підповзав ближче.
-Ні! Сиди там!
Тепер і він боїться, от як вуха притискає лапками.
З острахом торкнулася трави-нічого, така ж зелена. Тоді погладила ще одне дерево та воно було без змін.
Але що ж тоді трапилось із цим? Повернувши долоні вгору я пильно розглядала їх, так не наче бачила вперше. Та біля зап'ясть помітила якісь візерунки, що наче браслети оповили їх. Майже прозорі та під певним кутом на сонці проявлялися обриси.
Як давно вони у мене? З першого дня чи це вчорашній наслідки, важко зараз відповісти, але вони є варто з' ясувати що це.
Був би поруч Одріон то просто показав, запитала і все.
Щось останнім часом я часто вирішую свої проблеми через нього. Хоч коли робила це сама?
Там, ще в моєму світі, часто питала поради у Діни,не могла й кроку ступити без її погодження. Можливо тому так легко сприйняла цей світ бо тут був той хто взяв усе на себе.
Зараз же несла відповідальність не тільки за себе, а й за Айсика. Страшно уявити, що зробить зі мною його мати якщо щось трапиться.
Тож перемотавши поранену кінцівку рукавом власної сорочки, ще й затягнула тугіше щоб не так боліло.
Я вийду з цього триклятого лісу і доберусь до замку!
Погукавши малого щоб йшов поруч, повільно рушила вперед. Хоч це було не просто, але здаватися не хотіла, на перекір усім не щастям буду іти скільки стане сил.
- Урр-ур!
Почувся знайомий голос, Айсик вже з годину біг по - переду, час-від часу відволікаюсись на метеликів та комах, що завдяки не по-осінньому теплій погоді, ще досі кружляли в повітрі.
Мучила спрага, ниючим болем давала про себе знати нога, піт великими краплинами скочувався з лоба. Скільки ще в тримаю, чи доживу до вечора?
Айсик різко рвонув вправо і стрибнув у високу траву.
-Ти куди?
Неподалік почувся його грізний рик, ну наскільки загрозливо може таке маля, але досить протяжних щоб зрозуміти-він не сам.
Кулею кинулась рятувати малого бешкетника, забувши про травму, та побачена картина здивувала.
Мій, не то захисник ні нападаючий, стояв навпроти якоїсь старенької жіночки. У одній руці вона тримала криву палицю, а в іншій кошика із травами, вся в лахмітті і звідкіля взялася?
На кошеняті шерсть дибки стоїть, кігті випустив, хвіст трубою - машина смерті!
Сміх та й годі, а от в старої обличчя чомусь налякане.
- А ну перестань!
Намагалась вгамувати це ходяче нещастя, але поки не взяла на руки нічого не допомогло.
- Це твій кьорд?
-Хто? Це Айсик - мій кіт. Вибачте, що налякав вас, просто ще маленький.
Здається моя відповідь ще більше здувала її бо очі, не зрозумілого кольору-майже прозорі, стали як блюдечка в чайному сервіз.
- Це, - кістлявим пальцем вказала на кота, - кьорд, найсильніший житель цього лісу та й більшості інших. Якщо ж знайде собі господаря серед людей то буде вірно захищати аж до смерті.
Ого, здається таки мені пощастило!
-А ти, - тепер тикала на мене, - Прийшла, не належиш цьому світу, але й в свій повертатись не хочеш.
Так, може там у неї не тільки трави, а ще грибочки є, мухоморчики там, бліді поганки.
- Це чому ж? - Запитала я, надто цікава бабуся трапилась.
- Е, ні!
І пригрозила пальчиком як вчитель неслухняній дитині.
- Допога тобі потрібна, я все зроблю тільки...
- Що тільки?
Вже боюсь здогадуватись, що попросить взамін ця тутешня версія Баби-Яги.
Та відповіді не дочекалась. Довелось іти за нею слідом і повірити чесно у слову, що не заподіє зла. Не в моєму становищі відмовлятися.
Моя нова знайома, не дивлячись на поважний вік, досить швидко йшла спритно оминаючи усі перешкоди та явно добре знала шлях. Бо з легкістю маневрувала серед кущів та повалених дерев.
Через деякий час наша трійця вийшлана невеличку галявину з низькорослою травою. Посередині стояла старенька хатинка з каменю, в щілинах проростали якісь рослини, а дах повністю поріс мохом. Дерев'яні вікна та двері перекосились від давності. Під стріхою звисали пучки з різноманітним зіллям та вінками сушених грибів.
Найбільш вразили шкурки тварин, розвішені на гілках дерев, інші частини тіла: лапки та крильця.
Від побаченого Айсик явно налякався бо відразу попросився на руки і не залишилося нічого іншого як виконати його бажання.
- Урр!
Тихенько маленький, самій страшнувато до чортиків, але це краще ніж стрибати на одній нозі лісовою дорогою.
В середині було більш затишніше.Це була єдина простора кімната з побілованою піччю, що займала чималу частину. Під сіруватими стінами стояли лави, накриті смугастими тканими покривалами. Поруч стіл на якому стояли дві череп'яні тарілки.
Жінка опустилася свою ношу на одну з лавок і запропонувала й мені присісти.
Облегшено вздихнувши, опустилася своє знеможене тіло, кошеня примостилось поруч.
- Я Феана, віщунка і не варто мене боятись. А це, - махнула рукою, вказуючи на вулицю-так, для власного захисту від акунаків. Здається ти вже знайома з цими крилатими.
О так і ближче ніж хотілося б.
Тим часом, вона попросила розмотати ногу і пильно оглянувши заходилась щось розтирати у невеличкій мідні ступі. Тоді діставши з полиці горщика, додала кілька ложок його вмісту і яке ж було моє здивування коли це виявився звичайнісінький мед. Ну звичайно він же чудовий антисептик!
Цією маззю намастила травмоване місце і веліла не наступати аж до ранку.
- От побачиш, все минеться!
Хоч її зовнішність відлякувала, та вона володіла тієї рисою, що притягувпла інших, з нею так і хотілось погомоніти.
Поки я думала, Феана вже дістала з печі ще теплого горщика та насипала їжу і запросила мене до столу.
Якщо б хотіла вбити то не лікувала, логічно? Так, а оскільки мій голодний шлунок не треба було просити двічі,то пострибавши на одній нозі хутко прилаштувалась і вже наминала смачнющу кашу.
- А ти не ляклива! - підмітила вона.
Авжеш, нас в дитбудинку ще не таким годували і нічого, вижила.
Та я лиш згідно кинула головою. Потрібно більше розпитати її, можливо знадобитися бо тут не знаєш куди завтра закине.
- А ви давно тут проживаєте?
- З того дня як прогнав Ектібурс, колишній лорд цих земель.
Це ім'я здалось дуже знайомим, невже справді батько Одріона?
-Я напророчила ганебну смерть якщо одружиться не з своєю парою, але він не став мене слухати і наказав більше не з' являтись у замку та довколишніх селах.
#1812 в Любовні романи
#438 в Любовне фентезі
#28 в Любовна фантастика
магія та кохання, попаданка, пристрасть кохання пригоди гумор
Відредаговано: 23.02.2020