Глава 11

  Аєрен розгублено стояв і дивився, як у течії неспокійної гірської річки зникла ця жінка. Він вперше випустив свою здобич, але не це хвилювали його, а те, що сказати своєму королю Рутеру. 
  Для нього кожна самка важлива бо потомство розвивається і росте не в кожній з них. Лише ті, що віддано когось люблять можуть дати нове життя. А ще потрібно їх прогодувати, благо у тутешніх лісах повно дичини та ще й мисливці теж трапляються.
  Кілька років потрібно для того щоб виріс справжній воїн тому зараз така суворість.
  Щей цей телепень Ур захотів вгамувати бажання. Тепер вони усі троє можуть впасти в не милість.
Цього Аєрен собі не бажав, тому повернувшись сказав своїм друзям, що вбив ту жінку.
- Шкода, - промовив Ур, - сильна була, могла хороше потомство дати.

  Пірнувши з головою у стрімкий потік, відчула як моє тіло сковується, кров холоне. Та бажання вижити несамовито пробивалось крізь усі перешкоди. 
  Безвільною лялькою мене гойдало на бурхливих хвилях, безжально жбурляючи об гостре каміння. Головне берегти голову і не втратити свідомість. 
  Згодом течія стала спокійнішою, русло ширше і я змогла догребти до берега. Намагаючись відкашляти воду, якої чимало наковталась, думала, що виплюну свої  легені. 
  Нарешті стало краще, підвелась з колін і оглянулась щоб дізнатись де опинилася та чи не має  погоні. 
  Навколо непробивною стіною стояв дрімучий ліс. Але от тільки якийсь він весь покручений, неначе хворий. 
  "Темна магія" - промайнула думка і щоб пересвідчитись підійшла і торкнулася рукою шершавої кори. Та нічого не відбулося. 
  Обережно пройшла кілька кроків ховаючись у гущавині.Можливо мої вороги ще не подалік кружляють. Ще потрібно дізнатись в яку сторону іти, тому непридумавши нічого кращого полізла вгору по одному з дерев. 
  Воно було схоже на нашу сосну, тільки пахло по-іншому і голки були ширші. Піднявшись на пристойну висоту помітила, що на відстані до кілометра, тонку смужку польової дороги в напрямку сходу. 
  Невідомо куди вона вела, але це єдиний мій орієнтир зараз. А оскільки замок називався Західною Заставою то діставшись до шляху рушила в протилежному напрямку. 
  Як же я зараз лаяла саму себе за те що даремно згаяла стільки часу, варто було більше приділяти уваги пізнанню цього світу бо й зараз здебільшого керувалася знаннями здобути ще на Землі. 
  Погоні не було, можливо моя скромна персона не варта була таких зусиль, а може у їх були важливіші справи та провсяк випадок йшла не по самій дорозі, а лиш вздовж неї, пробираючись крізь низькорослі кущі та не густі зарослі молодих дерев. 
  Цікаво, а як швидко з'ясується, що я пропала? Адже про свій візит Дору не повідомляла, а на заставі думають, що зараз саме у неї знаходжуся. І Одріон ще не скоро повернеться та й взагалі скільки часу минуло?
  Сонце поволі, але неухильно котилось за горизонт і доведеться заночувати тут у лісі. Місце варто вибрати заздалегідь, поки ще можна хоч щось розгледіти. 
  Десь пів години блукала в пошуках чогось більш-менш придатного для безпечне перебування. Ідею заночувати на гілках відкинула так як могла бути помічена тими крилатими поганцями,та й прив'язати до стовбура себе просто не було чим,а в поясі не хватало довжини. 
  Та мабуть доля посміхнулась після усіх нещасть і краєм ока помітила під одним старим деревом коріння так сплелось, що утворило живу арку із заглиблення у землі. 
  Ніколи б не подумала, що спатиму як якась тварина у нірці, але кращого варіанту не було. Насосивши трохи сухого листя, для того щоб встелити ним землю та прикривши гілками вхід, хоч і голодна та вклалась спати. 
  Сон довго не йшов, все думала чи зможу вибратися і дістатись замку, чи побачу знову Одріона. Дивно як за такий короткий проміжок часу він зумів стати чи не найважливішою людиною в моєму житті. 
  Спала погано бо дуже замерзала, все таки осінь давалась в знаки. А ще прислухалась до кожного звуку, страх перед демонами нікуди не зник. 
  Неподалік щось хруснуло, злякано підвела голову і намагалась хоч щось розгледіти в темряві. 
  Але марно, з лісу долинали тільки голоси нічних птахів, що зрідка перегукувалися. 
  Знову прилягала та знову роздався хруст, щось наближалося і залишалось лиш молитися щоб воно мене не помітило.
  Заклякла, майже не дихала і тільки мовчки вдивлялася перед собою. 
 Раптом ні звідки вискочив маленький хутряний м'ячик на лапках. Блакитного кольору, сам завбільшки з кошеня. Невже це він наробив стільки шуму?
  Та нічний гість був не сам, його явно щось налякало, ось постійно дивиться  в те місце звідкіля сам прийшов. 
  Мотнувши головою попрямувпв прямісінько до мого сховку. Мабуть   знайоме йому місце. 
Пробираючись крізь коріння, застряг на пів дорозі побачивши мене і зараз витріщався своїми здоровенними оченятами. 
- Урр! - видало звірятко і позадкувало. 
  Та бідолашне застрягло, простягла руку щоб допомогти звільнитися як він подряпав її і почав  невдоволено шипіти. Ну чому на мене така реакція? 
  Наша маленька баталія підняла трохи шуму і привернула увагу ще одного дивного створіння. 
  Важкою ходою, істота схожа на ведмедя, от тільки кігті на лапах були набагато довші і гостріші, повільно йшла в одній їй відомомому напрямку, правда зовсім поруч. 
- Урр! 
  " Ну чому ти не промовчав? "Та жаліти було пізно. Клишоногий почув і ревучи став ламати корінці, що зараз відділяли нас. 
  Добре, що встигла витягнути свого приблуду і зараз міцно притискала до своїх грудей, намагаючись захистити. 
  Але й мені зараз не завадив б лицар в блискучих латах. Тільки де його взяти посеред ночі в лісі? 
  Тепер вже я задкувала на своїх чотирьох втікаючи від нападника. І тільки вибралась як відразу щосили дременула,тримаючи маля перед собою. 
  Здається поспішила з висновком про милість долі бо вже другий раз за добу рятуюсь бігом.
  Та переслідувач виявився ще й хорошим бігуном, його дихання відчувалося все ближче. 
  З останніх сил перестрибнула чергове повалене дерево, але дались в знаки події сьогоднішнього дня і я якось не вдало приземлилась. 
  Щось клацнуло в лівій нозі і спроба обпертись на неї закінчилась пекельним болем. Клубочок був поруч і дивився таким журливим поглядом не наче розумів усі витікаючі наслідки. 
- Все, добігалась ти Ляно. 
- Урр! 
-Біжи малий, хоч ти врятуйся! 
  Ведмідь саме підбіг, вставши на задні лапи загрозливо заревів, демонструючи свою міць шкрябнув дерево залишаючи глибокі борозни. 
  Ну чого ж ти чекаєш? Невже тобі приносить задоволення споглядання страждання інших? 
  Як раптом, стрибнувши невідомо звідкіля, нас розділила величезна тигриця. 
  Вона була дуже схожа на малого, тільки вирізнялися дві пари закручених рогів, а так типовий представник родини кішок. Ну правда колір не звичайний та й велетенський розмір. 
  Кішка зміряла мене поглядом, тоді своє дитинча і кинулась на ворога. Кілька ударів дужих лап відігнали будь-яке бажання поласувати делікатесами. 
  Розправившись із нападником, мати стала старанно вилизувати маля. Той крутився, перекидався на спину всіляко виражав свою радість. 
  Звісно можна довго любуватись такою сценою, але мене більше хвилювали чи не стану я її наступною жертвою? 
  Через деякий час вона рушила в ліс, але малий не пішов слідом. Здивована зупинилась, кілька раз закликаючи його. 
  Та котик пішов у зворотньому напрямку і вмостився на моїх колінах. 
  Тепер точно смерть! 
  Кожна матір порве за власну дитину, не думаю, що тут не так. 
  Граціозною ходою тигриця підійшла впритул і деякий час просто стояла, тоді знову спробувала направити його, але результату не було. 
"Тепер він твій, бережіть одне одного". 
  Ця фраза пролунала в моїй голові і належала їй. Аж підскочила! 
-Що? Стій, ти розмовляєш? 
  Та моя репліка, полетіла прямо кажучи котові під хвіст бо таємнича особина вже подалась геть, залишивши нас у двох. 
  Розумні звірі, а чого ще чекати від світу де існує магія?