Глава 7

  З дня моєї появи на Західній Заставі промайнуло два тижні. І я почувала себе тут як  у дома, це був мій персональний рай.
  З Одріоном ми дуже зблизились і весь вільний час намагались проводити разом. Хоч це було не так вже й легко.
  Прокидався він рано, одягався і рушав до свого кабінету. Там з доповіддю вже чекали розвідники, що всю ніч несли службу.
  Потім йшов в казарми, вирішувати якісь  побутові питання. Комусь нова форма потрібна, іншому чоботи, а хтось захворів, різне бувало. 
  Вдень об'їздив навколишні села та прилеглі території, провіряв спостережні пости. Повертався аж під вечір, втомлений, але досить було переступити поріг моїх покоїв як сили знову приливали. Було так приємно засинати в його дужиж та теплих обіймах.
  Мені  теж було чим себе зайняти. Вмовивши лорда взяти на роботу жінок із села, трохи полегшила собі життя.
  А якості аргументу було те, що вони місцеві як і більшість воїнів, тому й їжа буде звичною. 
  Вурену та іншим хлопцям звісно простіше на кухні, але ж це не те чим вони повинні займатися. 
  Моя нова подруга була дуже щаслива дізнавшись, що зможе допомогти своїм сестрам з роботою. А сама буде постачати продукти в замок. Ось такий сімейний бізнес!
  Дівчат звали Тала та Іда, обоє невисокі, русяві  і на вигляд  років двадцять з востиком, майже мої ровесниці. 
  В перше наше знайомство, коли їх привезли на тому гуркотливому возі, вони навіть в очі мені не дивитись. Опустивши голови так смиренно стояли під стінкою неначе прийшли на вирок. 
  Та почувши, що робота для них звична ще й не погано оплачувана, якось в мить ожили і осміліли. 
  Згодом ми подружилися і я часто забігала на кухню чаю попити,заодно й погомоніти. 
  Присутність юних дівчат в Заставі, не залишилась не помічено чоловічою половиною. Тож довелось їх попередити, щоб не приставали й не ображали кухарок. 
  За однією з розмов делікатно запила чому вони не заміжні, бо зтого, що розповідав Вурен, тутешніх дівчат рано видавали заміж. 
 Тала відповіла, що у неї був наречений, але він не зміг вчасно заплатити "віно", а її батько не захотів віддавати дочку задарма. Тому й залишилась одна. 
  Іда чомусь мовчала, лякливо ховаючи свої очі. Помітивши це, пояснила, що не осуджую, адже в моєму світі в їхньому віці нормально ще бути в пошуках того самого. 
  Тоді вона розповіла дуже сумну історію. Її коханий Рей дуже хотів одружитись і всіляко добивався своєї мети, але таємниче зник за кілька днів до весілля. 
  Хлопець теж служив у замку і в той злощасний день разом із своїм загоном патрулював кордони. Востаннє їх бачили не подалік того місця де знайшли мене. 
   Взмахнувши рукою, вона втерла кілька скупих сліз і зайнялася своєю роботою. А найкраще вдавлась випічка-апетитні медові коржики та духм'яні пиріжечки. Смакота ще та, я особисто їх обожнювала  вже мабуть таки встигла наїсти зайвий кілограм-другий.
  Та Тала запевнила, що відтепер у них є робота, отже будуть золоті монети і вони зможуть самі вибрати собі чоловіка. 
 Виходить і в цьому світі гроші дарували жінкам певну незалежність, хай й не надовго. Адже після весілля  їхнім подальшим життям керуватиме такий бажаний обранець. 
  Мої пошуки Зірки Семи Вітрів просувалися повільно. 
  Перш-за все, я відвідала бібліотеку. Вона була дуже занедбана, здається тут кілька років ніхто не прибрав. Важкі дерев'яні двері, обковані залізом у вигляді листків плюща, із скрипом відчинилися і довелося кілька хвилин просто стояти на місці звикаючи до повної темряви. 
  Опинившись у затхлому приміщенні, першою справою кинулась до єдиного вікна щоб відчинити. Всередину ввірвалось свіже повітря та сонячне світло. 
  Пилу тут було на палець. Потрібно якось тут прибрати. Вздовж кам'яних стін, стояли височезні до самої стелі, стелажі із книгами. Посеред кімнати був деряв' яний стіл, покритий, колись гарною, скатертиною із цупкої тканини незрозуміло кольору.Поруч два стільці із спинками та вигнутими підлокітниками. 
  Біля каміну, в якому ще досі лежали наполовину згорівші дрова, ще один стілець-качалка, на сидінні якого лежала  розкрита книга. Мабуть хтось частенько полюбляв тут усамітнюватись. 
  Просто із цікавості я взяла книгу в руки, але
там чекало розчарування бо як виявилося хоч мову розуміла та прочитати жодного слова не змогла, тож порозглядавши малюнки, закрила її. 
  ЗЩоб перевірити чи вірне моє припущення, переглянула ще кілька книжок, але там лише невідомі літери, символи і взагалі закарлючки. 
Отже прочитати не вийде, доведеться попросити когось, але кого? 
  Кухарята мої не вміють, сумніваюся,що й хтось з селян теж. 
  Залишається тільки Канер та Вейра. От тільки з першим ми мало знайомі, взалі намагаюсь уникати його, а друга відверто зневажає мене. 
  Цікаво, а може в селі є школа для дітлахів? 
  Та зясувалося, що грамотні селяни як такі в природі не існують. 
  Тож наступні кілька днів  просто діставала Одріона питанням освіти його " підлеглих". Це було важко й проблемно, але все таки реально і він пообіцяв написати листа в столицю, з проханням виділити нам учителя. 
  Але стільки чекати я не змогла, тож зібравшись з духом рушила до капітана, вирішивши, що той є меншим злом. 
  Стоячи під дверима його  кімнати, крадькома постукала у неї, бо не бажала бути помічено тут. 
  Одного разу спробувала розпитати самого лорда про цю реліквію, але у відповідь його очі знову стали суцільного жовтого кольору і голос став різким, ріжучим. 
- Це тебе не стосується! 
- Але я просто хочу допомогти! 
- Просто будь поруч. 
  Ще кілька спроб порозпитувати  закінчились із схожим результатом і тоді зрозуміла, що діяти слід більш обережніше. 
  Канер був дуже здивований побачивши мене на своєму порозі. 
- Ти? 
  Здається він не чекав гостей, судячи з наполовину розстібнутої сорочки та простих штанів із шерсті. 
  Його "покої" були майже спартанськими і являли собою просту кімнату із дерев'яним ліжком,столом, кілька стільців та скринею для одягу. На підлозі лиш солома , на підвіконні дивний предмет, що враз привернув мою увагу. 
- Звідки це тут? 
 У моїх руках було те, що належало до мого світу - блокнот, весь списаний дивними символами, дуже схожими на ті, що бачила у бібліотеці, але найдавнішим було те, що я знала цей почерк. 
-Після того як ми привезли тебе сюди, - промовив чоловік нашвидкоруч одягаючись, - я повернувся і знайшов це неподалік того місця, де ми вперше зустрілись. 
  Якусь мить він пильно розглядав емоції на моєму обличчі, а я не могла повірити тому, що бачили мої очі. 
-Що з тобою? Ти знаєш, що там написано? 
-На жаль ні, але знаю ким. 
  Взявши з нього слово не розповідати поки що жодній живій істоті, зібравшись з духом промовила. 
-Це написала моя подруга Діна. 
  Ми були знайомі років десять, з першого дня їх появи у нашому дитбудинку. Мені було тринадцять, вона на рік старша, але мудра не по рокам. 
  Наша дружба зав'язалась одразу, завжди стояли горою одна за одну. І коли прийшов час йти здобувати професію, ми разом вступили в одне училище і там залишились не розлучні. 
  Але відмінності у характері звісно ж були. Діана, таке її повне ім'я, завжди любила бути в центрі уваги,а особливо чоловічої. Вона неначе причаровувала їх своїм шармом.Досить було кілька лагідних слів, кілька поглядів з-під  довгих вій і вони готові були на все.