Глава 6

 Але навкруги нікого не було. Мабуть глюки від стресу.

–Леяно, не бійся дівчинко!– Дивні написи засвітились блакитним сяйвом і на вході зявився напівпрозорий силует жінки. 

 Привид! Я аж підхопилась і вже була готова перестрибнути через огорожу, як вона. заговорила. 

– Я Веата, мати Одріона і прийшла просити допомоги.–Розвернувши бліді  руки долонями до мене, немов би показуючи добрі наміри. Уся в білому, такого  ж кольору було й її волосся, тільки чорні очі та губи. А на голові вінок із зів'ялих квітів. 

–А чим я можу допомогти?

–Йому загрожує величезна небезпека, сама смерть ходить слідом. 

 Невже дракону щось може загрожувати, вважала,що природніх ворогів у нього немає. 

– За Туманними горами збирають свої сили шерідвери, вже скоро вони розпочнуть свої набіги і загине багато, прольються ріки крові. Зупини все це! 

–Але, що я можу?–Примара розповідала й далі, що під час останнього нападу  її, вже покійний, син десь заховав Зірку Семи Вітрів–могутній магічний артефакт роду Обсидіанових драконів . І в залежності від уміння користуватися, він може нести життя або ж смерть усьому живому. –А де ж саме шукати? 

  –Я не знаю, сину віддала.– Оце задача, що шукати, де шукати?–Поспішай, часу майже не залишилось. 

 Налетівший легкий вітерець, що вмить розвіяв обриси Веати. Кунулась на те місце, де  щойно стояла, але вже пізно, вона зникла. 

 – З ким це ти розмовляєш?–Неспішно ходою, заклавши руки за спину лорд прогулювався серед високих кущів з фіолетовими ягодами. 

–Та так, думки в голос.–пам'ятаючи, з яким болем згадував покійницю, не хотіла ятрити рану. Та й ціль зараз була інша. 

Одріон сів поруч, але й зараз відчувалося приємне тепло що йшло від нього. Так-так, не для цього його розшукувала. Розповіла, що знаю про сьогоднішнє свято і дуже  б хотіла побачити це дійство. А в якості охорони візьму своїх кухарчуків. Ну, нічого кращого не придумала. 

 Він загадково посміхнувся та дав свою згоду, а ще повідомив, що теж супроводжуватиме мене.Я ж була тільки "за" тож поспішила втішити хлопців, а заодно й самі не завадить причепуритися. Здається, швидко звикаю до такого розкішного життя. 

 Дібрались ми вже після обіду. Лодр відпустив сюди усіх бажаючи, окрім воїнів, що несли варту. Тож наш немаленький загін було помітно здалеку. Нас радісно зустріли селяни, размахуючи над головою уквітчаними гілками. Усі одягали свій найкращий  святковий одяг, чоловіки переважно у синіх та червоних жилетках, а жінки у білих сорочках з вишивкою та широчезних спідницях. 

Панувала весела атмосфера, дітки бігали граючись, старші  жіночки співали, хтось куштував різноманітні страви, а інші вже добре захмеліли від молодого вина.Заграла музика та вся молодь, включно з моїми юнаками, кинулися в танець,дуже схожий на наш хоровід.Пара з хлопця та дівчини брались за руки та піднімали їх вгору.І так кілька пар ставали одна за одною. Той хто залишився без пари, забирав когось одного із найближче стоячих і вони разом проходили крізь живу арку із рук. Коли ж виходили, то мали зтанцювати одне навколо одного. 

 Нас посадили за довжелезного стола, розміщеного тут же на площі, що ламався від їжі та напоїв. Одріон постійно тримався поруч, що  стало помітно для присутніх. 

– Раді, що завітали до нас на гостину лорде Західної застави.–почувши доволі знайомий голос, повернулась і побачила добру знайому Дору, що наближалася під руку з чоловіком. О, тепер я й його згадала, стоїть біля воріт. 

–Я теж радий, що за стільки років опинився тут. Але, це не тільки  моя заслуга.–промовляючи ці слова він  міцно обійняв мене за талію.Від прояву  таких гарячих почуттів  знову почервоніла. 

 Дивлячись як кружляють юнаки та дівчата, самій захотілось потупцювати, бо й не пригадую коли востаннє цим займалася.  Знаючи, що швидше за все ламаю усі тутешні  норми етикету, запропонувала Одріону.Здивовано вигнувши брову, відповів, що теж танцював багато років  тому

–Що ж, будемо обоє згадувати!–промовила і потяга його. 

Ми стояли посередині і стало очевидним, що лорд трішки прибрехав. Його рухи були такими чіткими та впевненими, що я відчувала себе коровою на ковзанах. Звісно, сам танець і рухи були зовсім не знайомими, але намагаючись повторювати за іншими щось таки виходило.

–Я тебе тримаю!–незнаю чому, але ці слова мене окриляли і вже ,несоромлячись ,весело кружляла  в вихорі танцю. 

 Важко дихаючи, вся спітніла, нарешті присіла на найближчу лаву. Ноги гуділи, голова також, а в горлі пересохло. 

–Принесу води.–І він пішов, а я й непомітила, як поруч знову зявились Дора.

 
– Бачу, мої сукні не знадобилися. –підморгнула вона,–Ми усі дуже раді, що ви знайшли одне одного. Нарешті в наші землі прийде благодать, поля стануть родючими, ріки повні риб, ліси звірини і наші діти не знатимуть голоду. 

–Ви голодуєте?–Невже все так погано? 

–Ні, але вирощеного ледь хватає, а я пам'ятаю кращі часи.