Глава 1

Як же не хотілось прокидатись, знову ця рутина, дім, робота знову дім. І так по колу кілька років. Але гучне бурчання в животі вимагало чогось їстівного тому довелось розплющити очі. І тут я втратила дар мови, бо лежала на копиці сіна. 

 Дивно, бо майже впевнена була, що заснула на тому зручному диванчику на ганку Діниного друга. Чого мене понесло п'яненьку в поле залишалось загадкою. 

  Оглянулась, але будинку не видно було, лише невисока трава, праворуч ліс, ліворуч гори і жодного натяку на дорогу. Добряче ми вчора погуляли з подругою, що не знаю де  зараз опинилась. 

  В голові закрутилось-завертілось, а це означало, що вчорашній алкоголь ще не покинув мене. Ні, не пяничка  і навіть не курю, але в деяких випадках не можу відмовити людям, особливо маю слабкість до  чорнявих красенів. Так, годі! Беру себе в руки. 

 Кинулась шукати свої речі, бо виявилось, що щей боса, але нащастя мої кросівки знайшлись тут же під копицею, бачте яка пані, взута не сплю. Косуха на мені, рюкзак слугував подушкою, а в ньому мобільний.  Нарешті, зараз зателефоную Діні і вони приїдуть мене заберуть. 

Та радість була передчасною, мережі не було. Отже доведеться її шукати, тільки вирішити куди іти :в ліс чи в гори?

 Незнаючи які звірята тут водяться, рушила в протилежну сторону. Підніжжя було пологим, вкрите травою та запашними квітами, які я з радістю збирала у букет, як приїду додому то поставлю у вазу.  Дивно, але  не розпізнала жодної рослини,великим знавцем звичайно ж не була та й, мабуть, тут ростуть унікальні екземпляри. 

  Так милуючись пейзажем, швидко піднімалася вгору, чи то сил додалось, чи повітря було цілющим бо голова вже майже не боліла. 

Сонце піднялося високо над горизонтом, ставало спекотно, хотілось пити та їсти, трохи порившись у рюкзаку знайшла  половину надгризиного  шоколалного батончика, непригадую коли встигла вм'яти першу частину, але голод не тітка. Надкусила і життя стало кращим! Я таки солодка маньячка! 

Телефон показав одну паличку, яка радість! Та в туж мить вона зникла, стала крутитись навколо своєї осі в пошуках життєдайного сиглалу, і от він з'явився, ліворуч, слабенький, але дуже обнадійливий. 

  Не озираючись, з витягнутою рукою рушила в потрібному напрямку,оминаючи на своєму шляху дерева та кущі.Можливо ,тому не одразу помітила чотирьох вершників. Вони саме розглядали галявину ,як тут зявилась я. 

Усі завмерли, незнайомці переглянули між собою  і один, найстарший, зпішився та прямував до мене. 

 Їхній одяг здався якимось старовинним і був схожий на середньовічний—кольчуга,широкі пояси, багато металевих елементів, довгі плащі, навіть мечі були. Мабуть косплейщики якісь, їх зараз чимало бігає лісами. 

 "Досить детально продумані костюми у цих чоловіків"—промайнуло в голові. Може варто попросити допомоги. 

—Всім привіт! —активно помахала телефоном. 

Ті, що залишались верхи потяглись за зброю та їх зупинив чоловік, що вже стояв зовсім поруч. 
Високий, міцно збитий, років тридцяти п'яти, він пильно оглянув мене своїми темно-карими очима. Стало страшно, чого так дивитись наче вперше дівчину бачить?Добре, що за залізяку теж не хапається. 

—Вибачаюсь, що потривожила вас,—невпевнено почала розмову, —ви мабуть тут тренерувалися, але мені потрібна допомога, я тут трохи заблукала... 

—Заблукала? — брови незнайомця злегка піднялися. 

—Так, не підкажете до Степового далеко, в яку сторону іти?

—Вперше чую.—значить не місцевий. 

—А звідкіля можна подзвонити, а то в мене  мобільний не ловить.—повернувши екран ступила крок до нього щоб краще показати, як раптом він схопив мене за руку, вибивши гаджет, який прощально блимнув.—Ай! - сльози бризнули з очей,—Придурок, боляче! Відпусти! 

—Мовчи відьмо! —гаркнув чоловік. 

—Ти що псих! Яка відьма? Зовсім загралися!—обурення кипіло всередині, але він не поспішав відпускати мою руку. 

—Твоя робота? —  вказав кудись позаду себе. 

Глянувши, першим що помітила так це чотири кам'яні брили, а навколо лиш випалена, дивними візерунками, трава. 

—Ні, поняття не маю як таке зробити. —і здивовано знизила плечима, поглядом шукаючи в траві телефон, але його ніде не було. 

—І це не твоя річ? — додав інший вершник, що саме підїхав, разом з іншими.Він тримав у руках звичайну пластмасову заколку-крабика, у формі крил метелика. 

—Це просто дешевий аксесуар, він може належати будь-кому.

—Будь-кому, гаразд поїдемо в замок,лорд Одріон розбереться.— З цими словами він скочив на свого коня ,і підхопивши мене як ляльку посадив попереду себе. 

—Відпустіть мене, нікуди з вами не поїду! —Я пручалась, штовхалась та мало не вкусила його за руку,боролась як могла, хоч розуміла що шансів нуль. 

—Канер, —промовив хтось з супроводжуючих- та вона не відьма, а просто скажена!—Роздався грубий чоловічий регіт.