Розділ 15. Мар’янівка

Самарський ліс зустрів колону густою, майже відчутною тишею, настільки несхожою на гнітючу порожнечу степу, що я відчув цю зміну ще до того, як перші дерева зімкнулися над головою щільним, живим пологом. Тут, серед старих сосен і розлогих дубів, моя друїдична сутність ніби розправляла плечі після довгого, виснажливого стримування, і я відчував приплив сили з кожним кроком углиб цього зеленого, не торканого війною масиву.

— Дихається ніби інакше, — зауважила Марина, яка їхала поруч, обводячи поглядом високі крони, що пропускали сонячне світло плямистими, тремтячими відблисками. — Ти весь ніби світлішим став, щойно ми в’їхали під дерева.

Я усміхнувся, не намагаючись приховати очевидного.

— Тут я вдома куди більше, ніж будь-де інде за останній час, — признався я, відчуваючи, як Мітка Смерті без жодного напруження розтягується на куди більший радіус, ніж дозволяла відкрита степова місцевість, а зв’язок із Дикуном і Каркароном міцнішає настільки, що я майже фізично відчуваю їхню присутність десь у хащі, задовго до отримання звичних ментальних образів.

Колона рухалася старою лісовою дорогою, місцями зарослою, але все ще розрізнюваною, і день видався на диво спокійним. Загін розвідки, висланий уперед, не доповідав ні про засідки, ні про великі скупчення зомбі, лише рідкісні, розрізнені особини, що траплялися в глибині лісу, але настільки нечисленні й слабкі, що не становили жодної загрози для колони подібного масштабу.

Ліс відгукувався на мою волю з тією готовністю, що підтверджувала просту істину: сила моя коренилася не в клинку, а в куди давнішому, фундаментальнішому зв’язку із землею, деревами й тією життєвою енергією, що пронизувала будь-який не торканий людиною куточок цього зруйнованого, але все ще дихаючого світу.

До вечора колона вийшла на узлісся, за яким, судячи з карти, починалося занедбане село Мар’янівка, і я, оглядаючи мирну, не торкану війною панораму лісу позаду нас, уперше за довгий час відчув щось схоже на справжнє умиротворення. Мар’янівка зустріла загін тією ж тихою, занедбаною атмосферою, що ми спостерігали в десятках подібних сіл протягом усього шляху: порожні хати, зарослі бур’яном городи, але що немало важливо, жодного зомбі на шляху, ніби саме село вирішило пощадити нас хоча б цієї ночі після довгих тижнів безперервної боротьби. Ми розбили табір на центральній, порослій травою площі, яка колись слугувала місцем сільських сходів, і Кавал, звично розподіляючи дозорних по периметру, вже готувався оголосити черговий вечір відносного відпочинку. Саме тоді, коли основна частина табору влаштовувалася на ночівлю, а дозорні займали позиції, я помітив щось неладне. Богдан, який розмовляв з одним із бійців Кавала, раптом завмер на півслові, його погляд застиг і метнувся кудись убік, ніби перед ним розкрилося системне вікно, видиме лише йому одному. Кілька довгих секунд він стояв нерухомо, зіниці бігали з боку в бік, явно вчитуючись у невидимий решті текст, а потім, без жодного звуку, його тіло блимнуло, ніби зіпсований кадр кіноплівки, і наступної миті зникло зовсім, залишивши по собі лише стривожене повітря там, де він щойно стояв.

— Що за… — почав було один із бійців Кавала, який опинився поруч, але осікся, бо подібна доля почала настигати й решту.

Кавал, Михайло, Марина, ще кілька бійців, розкиданих по всьому табору, один за одним зупинялися посеред буденних дій, їхні погляди спрямовувалися в порожнечу перед собою з тією характерною зосередженістю, що виказувала читання системного інтерфейсу, а потім, за кілька секунд напруженого, нерухомого вдивляння, кожен із них блимав геть із реальності тим самим неприродним, рваним рухом, ніби саму тканину буття на мить перемотували вперед, пропускаючи їхню присутність.

[СИСТЕМНЕ ОПОВІЩЕННЯ]
[Виявлено: Аномалія Полтавської землі]
[Радіус дії: 2 км від точки привалу]
[Ефект: масовий запуск індивідуальних випробувань для гравців 20 рівня й вище]

Я вчитувався в повідомлення, що розгорнулося переді мною, зі зростаючим подивом, спостерігаючи, як один за одним бійці клану зникають із реальності табору, залишаючи по собі лише стривожене повітря й розгублені погляди тих небагатьох, хто з якихось причин уникнув подібної долі. Саме місце, ця давня, насичена історією земля, судячи з усього, зберігало в собі щось, що провокувало цілу хвилю системних випробувань серед достатньо розвинених гравців, застигнутих у її межах.

Петро Ігнатович, не зачеплений аномалією через відсутність бойового класу, поспішив до мене з погано прихованою тривогою на обличчі, спостерігаючи, як ще двоє бійців блимають геть із існування буквально в нього на очах.

— Максиме, що відбувається? Люди зникають просто на місці!

— Індивідуальні випробування, — відповів я, намагаючись, щоб голос звучав упевненіше, ніж відчувалася внутрішня тривога, хоча сам ще не до кінця розумів, куди саме зникають зачеплені аномалією товариші. — Система ніби вириває їх із потоку часу на суб’єктивно довгий строк, залишаючи тут лише порожнє місце на лічені секунди. Упевнений, вони повернуться так само раптово, як зникли.

Ніби на підтвердження моїх слів, Богдан, який першим зник із виду, раптом знову блимнув у існування рівно там же, де стояв мить тому, похитнувся, хапаючись за плече найближчого товариша, і важко видихнув, ніби виринувши з-під товщі води після довгого занурення. Один за одним, з інтервалом у лічені секунди, а не хвилини, як мені здалося спочатку, зниклі бійці почали повертатися тим самим різким, блимаючим чином: хтось тряс головою, позбуваючись навіювання пережитого, хтось важко опускався на землю, явно знесилений, а хтось, як Кавал, який повернувся одним із останніх, просто повільно кліпав, прокручуючи в голові пережите випробування, перш ніж повернутися до перерваної розмови з тією ж незворушністю, що робила його таким непроникним для оточуючих.