Розділ 14. Плани

Ранок після випробування біля старого дуба видався ясним, і я, проспавши ледве чотири години, тим не менш почувався куди зібранішим, ніж можна було очікувати після пережитої напередодні симуляції. Колона готувалася до чергового дня шляху, але перш ніж віддати наказ виступати, я зібрав ближнє коло біля розкладеної на возі карти, знайденої ще в одній із перших вилазок на острові Хортиця і відтоді ґрунтовно поцяткованої позначками маршруту.

— Ми минули розв’язку на Красноград, зараз це Берестин, — почав я, проводячи пальцем уздовж позначеного червоним шляху, — але полонений учора попередив, що саме місто кишить схожою бандою, тільки куди краще укріпленою. Пхатися туди не будемо.

Кавал, схилившись над картою, кивнув, роздивляючись місцевість за вузловою станцією Синельникове.

— Якщо обігнемо Красноград стороною, далі логічно йти через Самарський ліс, — промовив він, окреслюючи пальцем зелений масив на карті. — Мар’янівка, Хащеве, місця глухі, але саме тому там менше шансів натрапити на організовані банди на кшталт учорашньої. Звірі й зомбі передбачуваніші за людей.

Марина, яка вивчала карту з іншого боку воза, нахмурилася, простежуючи подальший шлях на північ.

— А що з самим Дніпром? — спитала вона. — Крупне місто, мільйонник до інтеграції. Навіть якщо зараз там панує хаос, руїни подібного масштабу напевно не пустують.

— Саме тому в місто не підемо, — відповів я твердо. — Обходимо східніше, лівим берегом, залишаючи мегаполіс далеко на заході. Крупні міста зараз найнебезпечніше місце на карті: скупчення мутировавших зомбі, банди більші й нахабніші за ту, що ми зустріли вчора. Нам туди пхатися нема чого, тим паче з цивільними й дітьми в колоні.

Богдан, який підійшов ближче разом з іншими гравцями, окинув поглядом позначений маршрут і присвиснув.

— Пристойний гак виходить, — зауважив він. — Але, визнаю, куди розумніше, ніж перти напролом через місто такого розміру.

— Далі картина повторюється з Полтавою, — продовжив я, проводячи пальцем уздовж траси, позначеної на карті як Р-51. — Піднімаємося від Нових Санжар строго на північ, але перед самим містом, десь у районі Решетилівки, звертаємо на трасу Н-12. Вона виводить нас в обхід східною та північною дугою, і ми взагалі не перетинаємо міську межу, виходячи одразу до Диканьського лісу.

Петро Ігнатович, який слухав розмову з тією увагою, що виказувала звичку ретельно зважувати будь-яку інформацію, перш ніж взяти її до відома, подав голос зі своєю звичною методичною практичністю.

— Дозволь спитати про терміни, Максиме, — промовив він. — Скільки приблизно займе такий гак? Це напряму впливає на розрахунок провізії та фуражу.

Я замислився на мить, прикидаючи в умі відстань, позначену на карті, і характер місцевості, яку належало пройти.

— По прямій до Диканьки було б значно ближче, але з урахуванням усіх об’їздів набігає близько трьохсот двадцяти кілометрів, — відповів я. — Питання в тому, з якою швидкістю здатен рухатися караван подібного складу.

Кавал, звично прораховуючи логістику, потер підборіддя, перш ніж озвучити власну оцінку.

— Швидкість каравану визначається найповільнішим елементом, — промовив він. — А це навантажені вози, а не вершники чи піші бійці налегке. Рівною дорогою віз пройшов би куди швидше, але місцевість попереду пересічена, місцями заболочена, та й можливі засідки змушують нас рухатися обережніше, ніж дозволяла б гола дорога.

— Тридцять, може, тридцять п’ять кілометрів на день, якщо пощастить із погодою й обійдеться без серйозних затримок, — підсумував я, спираючись на досвід попередніх днів шляху. — Отже, три сотні двадцять кілометрів розтягнуться на дев’ять, а то й одинадцять повних ходових днів.

Петро Ігнатович швидко прикинув щось в умі, звіряючись із власними записами щодо залишків провізії та фуражу.

— Фуражу вистачить із запасом, розрахований на три тижні, — промовив він із явним полегшенням. — А от провізія в коробках при ощадливому витрачанні розрахована тижні на два. Одинадцять днів шляху впритул, але має вистачити, особливо якщо дорогою вдасться розжитися ще чимось або знайти покинуті господарства з уцілілими запасами.

Галина, яка стояла неподалік і слухала розмову, задумливо кивнула.

— У Самарському лісі напевно знайдуться гриби, ягоди, може, дикий мед, якщо пощастить, — додала вона. — Не бозна-яка підмога, але зайвою не буде при такому довгому переході.

Марина, яка все ще роздивлялася карту, провела пальцем уздовж позначеного зеленим масиву Самарського лісу, і на її обличчі відбилася характерна задумлива настороженість, із якою вона зустрічала будь-яку місцевість, потенційно здатну приховати засідки чи інші загрози.

— Ліс, звісно, безпечніший за місто, — зауважила вона, — але ліс є ліс. Можуть бути звірині стежки, мутировавшие хижаки, та й болота, судячи з карти, трапляються на підступах до Диканьки. Один невірний рух, і ми ризикуємо повторити історію Артема.

Я кивнув, визнаючи справедливість такого застереження, і обвів поглядом командирів, які зібралися біля воза.

— Саме тому йдемо з розвідкою попереду основної колони, — промовив я. — Дикун і Каркарон промацують шлях на день шляху вперед, відзначаючи небезпечні ділянки заздалегідь. Жодних сюрпризів, якщо вдасться їх уникнути.

Кавал, який весь цей час мовчки зважував почуте, додав власний практичний міркування.

— Одинадцять днів шляху для цивільних, дітей і старих не те саме, що для бійців, звичних до довгих переходів, — промовив він. — Варто закладати регулярні, короткі привали вдень, не лише на ніч, інакше до кінця шляху половина колони звалиться від виснаження ще до того, як ми дістанемося мети.

Оля, яка підійшла ближче разом з іншими цілителями клану, підтримала таку пропозицію з професійною прямотою.

— Особливо дітям і літнім потрібні такі зупинки, — зауважила вона. — Навіть міцні духом старі на кшталт Петра Ігнатовича не залізні, а вже діти тим паче швидко вимотуються на подібних переходах.