Розділ 7. Клан

Через день життя в Січі вже поверталося до звичного русла, біля воріт знову з’явилася група мандрівників, цього разу менша за попередню: дев’ятеро осіб, виснажених довгою дорогою, але трималися одне одного з тією щільною згуртованістю, що виказувала пережиті разом випробування. Серед них були двоє бійців середнього рівня, подружня пара, причому слабеньких, але магів землі, з вірою у можливість почати жити заново, молодий парубок, який назвався шабельником, і ще четверо, чиї навички видавалися менш очевидними, але не менш цінними для зростаючого поселення. Я прийняв їх так само, як приймав попередню партію, коротко окресливши умови: захист і місце в обмін на працю й підкорення єдиному порядку. Ніхто не заперечив, і табір на території Січі, що розрісся тепер до значних розмірів, почав дедалі впевненіше нагадувати не тимчасову стоянку біженців, а зароджуване поселення, яке обіцяло з часом перетворитися на щось куди більш постійне. Саме тоді, спостерігаючи, як загін приймає чергове поповнення з тією ж діловитою злагодженістю, що й попереднє, я остаточно усвідомив: час тягнути з рішенням щодо клану вичерпано. Кавал, Олег і Андрій ставили свої тривожні запитання недаремно, і тепер, коли під моєю відповідальністю опинилося вже кілька десятків осіб, включно з дітьми та старими, відкладати створення офіційної структури далі означало виявляти безвідповідальність, недостойну того, ким я став за місяці цього довгого, кривавого шляху. Увечері я зібрав увесь загін на центральній площі Січі, туди, де колись реконструктори влаштовували показові бої для туристів, а тепер горіли вогнища нашого тимчасового, але невпинно міцніючого дому. Люди розсілися півколом, цивільні впереміш із бійцями, і я, піднявшись на невисокий постамент, що колись слугував помостом для театралізованих вистав, звернувся до присутніх.

— Я обіцяв створити клан, — промовив я, оглядаючи десятки облич, звернених до мене у світлі вогнищ. — Настав час це зробити. Активація не вимагає нічого, крім мого рішення як лідера. Але перш ніж активувати її, треба визначитися з одним простим, але важливим питанням: як назвати те, що ми будуємо разом.

Площею прокотився легкий гул пожвавлення, і Якуб, не гаючи часу, схопився на ноги з тією поривчастою впевненістю, що властива тільки дітям, ще не обтяженим дорослою обережністю у висловленні власних ідей.

— «Тигидик»! — випалив він, широко усміхаючись. — Звучить бадьоро, ніхто не забуде!

Площею прокотився сміх, хтось із молодих бійців схвально свиснув, а Аннет, сестра хлопчика, закрила обличчя долонею, явно згораючи з сорому за брата, хоча куточки її губ теж тремтіли в ледь стримуваній усмішці. Кавал, що стояв трохи осторонь, нахмурився з тією важковаговою серйозністю, що незмінно повертала будь-які веселощі в більш стримане русло.

— Наші полеглі бійці перевернуться в трунах, дізнавшись, що клан, за який вони віддали життя, назвали на честь звуку кінських копит, — промовив він сухувато, і хоча в його тоні чулася лише мала частка справжнього гумору, сам факт подібного жарту від зазвичай похмурого некроманта викликав нову хвилю сміху серед присутніх.

— Тоді запропонуй своє, раз тобі не подобається моє, — парирував Якуб, анітрохи не збентежившись.

Кавал замислився на мить, а потім промовив коротко й з усмішкою:

— «Драли». Просто, чесно, відображає суть нашого шляху від самого початку. Ми драли від Опави, драли через Польщу, драли тепер через Україну. Може, колись перестанемо драти, але назва залишиться нагадуванням, звідки ми прийшли.

Марина, яка до цього мовчки слухала, похитала головою.

— Занадто сумно для того, що ми збудували. Ми не просто тікаємо більше, Кавале. Ми тепер приймаємо людей, розвиваємося. «Драли» звучить як виправдання для тих, хто все ще біжить, а не для тих, хто вже знайшов, за що триматися.

Площею пройшов схвальний гул, і Олег, підвівшись зі свого місця, запропонував компроміс, який здався мені куди вдалішим за обидва попередні варіанти.

— А що, якщо «Дев’ять Життів»? — промовив він, обводячи поглядом присутніх. — Звучить гордо, але з чималою долею іронії, відсилання до живучості котів, а в нас, між іншим, цілий манул у загоні. І водночас це чесно: ми втрачали людей, втрачали дім, втрачали надію не раз, але щоразу знаходили нове життя для продовження шляху.

Назва явно припала до смаку присутнім куди більше за попередні варіанти, і площею прокотився схвальний гул голосів, куди більш одностайний, ніж раніше. Я обвів поглядом обличчя людей, освітлені полум’ям вогнищ, і відчув, як у цьому простому, майже жартівливому обговоренні назви народжується щось куди серйозніше: перший справжній акт колективного самовизначення нашої маленької, розрослої спільноти.

— «Дев’ять Життів», — промовив я, піднімаючи руку, закликаючи до тиші. — Хто за цю назву?

Ліс піднятих рук став красномовнішим за будь-які слова, і навіть Кавал, усе ще зберігаючи залишки суворості на обличчі, коротко кивнув, визнаючи підсумок голосування.

Я активував системний інтерфейс створення клану, відчуваючи, як знайоме поколювання енергії пробігає тілом у момент такого значущого рішення, і промовив уголос назву, яку загін щойно вибрав спільними зусиллями, наполовину всерйоз, наполовину жартома, але від цього не менш щиро.

[Створення клану ініційовано]
[Введіть назву клану]

— Дев’ять Життів, — промовив я твердо, спостерігаючи, як системне вікно приймає введені дані.

[Клан створено: «Дев’ять Життів»]
[Лідер клану: Мрак]
[Кількість учасників: 63]

Я обвів поглядом загін, що зібрався, людей, які довірилися мені не лише своїми життями, а й надією на майбутнє. Площею прокотився захоплений гул, а Ігор-коваль, зазвичай стриманий у прояві емоцій, міцно обійняв Галину, яка стояла поруч, не знаходячи, судячи з усього, інших слів, здатних висловити все пережите за цей момент. Не встигла ще влягтися перша хвиля ликування, як перед очима всіх, судячи з одночасно змінених виразів облич присутніх, спливло ще одне системне повідомлення, судячи з усього, спровоковане самим фактом офіційного оформлення клану.