Розділ 5. Побут. Коні. Справи

Ранок на острові почався з незвично мирного видовища: біля конов’язі, нашвидкуруч спорудженої Михайлом із залишків колод, фиркала й переступала копитами гніда кобила, запряжена в міцний кабріолет. Я мимоволі усміхнувся, побачивши цю картину, відверто безглузду на тлі загострених кілків частоколу й обгорілих куренів позаду, але водночас напрочуд доречну, ніби наочний доказ того, що навіть посеред апокаліпсису людина знаходить спосіб оточити себе хоч краплею колишнього затишку. Богдан, один із п’ятьох новоприбулих гравців, підійшов ближче до конов’язі, роздивляючись одну з наявних у загону коней із тією професійною оцінкою, що виказувала в ньому не просто випадкового попутника, а людину, яка розбиралася в подібних речах.

— Гарна кобила, — зауважив він, провівши долонею по гладкій шиї тварини. — До речі, раз уже мова зайшла, неподалік звідси, на материку, є конезавод. Ми проходили повз нього дорогою сюди, огороджена територія з іподромом, судячи з вивісок.

Я насторожився, відчуваючи, як у голові моментально вибудовується практичний ланцюжок можливостей. Коні, добуті в достатній кількості, могли кардинально змінити мобільність усього загону, особливо зважаючи на зростаючу кількість цивільних, включно з дітьми, яким важкі переходи пішки давалися куди важче, ніж загартованим боями бійцям.

— Далеко? — спитав я, уже прикидаючи, кого із загону можна виділити для такої вилазки, не послаблюючи при цьому захист табору.

— Година шляху, може, трохи більше, якщо не поспішати, — відповів Богдан. — Судячи з усього, місце не користувалося особливою популярністю в мародерів, занадто специфічний профіль для звичайного грабунку. Можливо, там збереглося куди більше, ніж можна було б очікувати.

Я покликав Кавала, обрисувавши йому можливість, що відкрилася, і той, звично швидко прорахувавши тактичні аспекти такої вилазки, кивнув із тією діловитою готовністю, що робила його незамінним у подібних організаційних питаннях.

— Відправлю десяток бійців, — промовив він. — Богдан хай проведе їх до місця, раз уже бував там проїздом. Якщо конезавод справді не чіпали, варто забрати не лише коней, а й усе інше спорядження, яке знайдеться: збрую, вози, фураж.

Я погодився, і вже за півгодини невеликий загін із десяти бійців Кавала, ведених самим некромантом і супроводжуваних Богданом як провідником, виступив за межі відновленого частоколу Січі, прямуючи через лісосмуги острова до переправи на материк. Поки загін Кавала був відсутній, табір на території Січі продовжував жити своїм новим, розміреним ритмом облаштування. Ігор-коваль, пристосувавши вцілілу кузню одного з куренів під власні потреби, уже до полудня налагодив невеликий, але справно точильний круг, і дзвінкий звук розносився над табором незвичним, майже мирним звуком, що нагадував радше про трудові будні, ніж про виживання серед руїн.

За довгий час шляху, що розтягнувся від Опави через Польщу й Західну Україну, загін устиг виробити цілу ієрархію способів помитися, від найскромніших до ледь терпимих. Найчастіше справа обмежувалася нашвидкуруч спорудженим похідним душем: бурдюк із нагрітою на сонці водою, підвішений на тринозі зі списів обабіч дороги, та пара квапливих хвилин, поки всі з ввічливості відверталися вбік. Біля річок і струмків траплялося багатше — можна було дозволити собі справжнє купання, хоча й воно завжди залишалося коротким, настороженим, зі зброєю, складеною в межах витягнутої руки. Багато хто в загоні, особливо з тих, хто приєднався пізніше, встигли забути, яково це — митися по-справжньому, не озираючись щосекунди на всі боки.

До облаштування табору на Січі загін несподівано для себе обзавівся розкішшю, про яку в ті довгі місяці дорожніх бурдюків і річкових купань ніхто не смів і мріяти. Один із уцілілих куренів, трохи осторонь від основної площі, ідеально підходив під перебудову: приземкуватий, із товстими бревенчатими стінами й уцілілою печчю-каменкою, колись складеною реконструкторами для автентичності музейного побуту. Ігор, оглянувши знахідку наметаним оком коваля, звиклого працювати з вогнем, безпомилково визначив у ній майбутню баню, і вже за день, за допомогою кількох добровольців і залишків будівельних матеріалів, курінь перетворився на справжню справно працюючу парну.

Воду носили з Дніпра відрами, благо відстань до берега виявилася невеликою, а дрова для каменки заготовляли тут же, розбираючи на розпал те, що залишилося від зруйнованих під час штурму будівель. Віники в’язала Галина, знаходячи в цьому занятті дивне, тихе умиротворення після метушливого дня роботи на городі, а черга на помивку вишиковувалася сама собою, без жодного наказу: спершу поранені й діти, потім жінки, потім усі інші в міру звільнення дозорних змін.

Увечері, коли над банею піднімалася легка пара, а з-за дверей долинав плескіт води й приглушений сміх, табір на кілька годин забував про зомбі, орди й постійну тривогу за завтрашній день. Навіть Михайло, який спочатку фиркав на таку «непрактичну» трату часу й ресурсів, після першого ж відвідування визнав баню одним із небагатьох справді гідних трофеїв цього острова, а Оля, витираючи пропарені до червоного руки, якось зауважила, що після стількох місяців дорожніх бурдюків чиста, відмита шкіра часом повертає людям відчуття людської гідності не гірше за будь-яку перемогу в бою.

Я займався тим часом розподілом дозорів і перевіркою стану частоколу, але частину уваги постійно утримував на очікуванні вістей від Кавала, який вирушив на конезавод. Приблизно за чотири години з моменту виходу загону дозорний на оглядовому майданчику подав сигнал наближення групи, і я поспішив до воріт, відчуваючи звичну напругу, що супроводжувала будь-яке очікування бійців, які поверталися з вилазки. Те, що постало перед моїми очима, перевершило найоптимістичніші очікування. Кавал повертався на чолі справжньої маленької процесії: не менше десятка коней різної масті, частина під сідлом, частина запряжена в знайдені на території конезаводу легкі ресорні брички, схожі на тачанки, навантажені мішками з фуражем, тюками збруї та упряжі.