Розділ 3. Час на роздуми

Ранок видався прохолодним, із тією особливою вогкістю, що осідає на траві й спорядженні після ночі, проведеної в лісосмузі, і я прокинувся раніше за більшість загону, ще до того, як дозорні змінилися востаннє перед світанком. Дикун спав поруч, згорнувшись щільним клубком, а Каркарон влаштувався на нижній гілці над головою, сховавши дзьоба під крило, і я дозволив собі кілька хвилин просто лежати нерухомо, дивлячись у світлішаюче небо крізь просвіти листя, перш ніж остаточно повернутися в реальність учорашнього дня.

Табір прокидався поступово, хтось розпалював знову згаслі за ніч вогнища, хтось перевіряв спорядження перед новим переходом, і я підвівся, обтрушуючи з плаща налипле листя, відчуваючи, як тіло відгукується тупим болем утоми після короткого, неспокійного сну. Марина вже сиділа біля найближчого вогнища, підігріваючи залишки вчорашньої вечері, і коротко кивнула мені, не промовляючи ні слова, ніби вчорашнє мовчазне порозуміння продовжувало діяти й сьогодні без потреби повторного підтвердження. Саме тоді, коли основна частина загону вже зібралася навколо вогнищ, я помітив, як Кавал підводиться зі свого місця з тією неквапливою ґрунтовністю, яка завжди передувала його найважливішим висловлюванням. Він підійшов ближче, і слідом за ним, трохи менш упевнено, але явно солідарно, наблизилися Олег і Андрій, ніби заздалегідь змовилися виступити єдиним фронтом.

— Мрак, — почав Кавал, і в його голосі пролунала та розважлива прямота, яка робила його водночас цінним союзником і людиною, з якою неможливо було вжитися без постійної напруги. — Учора ти сказав, що вирішиш уранці, що робити далі. Ранок настав. Мої люди хочуть знати, який план.

Я мовчки дивився на нього, очікуючи продовження, і Кавал, не дочекавшись негайної відповіді, продовжив, ретельно добираючи слова.

— Ти обіцяв створити клан і скористатися Сферою Захисту, щоб збудувати безпечне місце. Це було сказано давно, ще у Львові, і відтоді ми пройшли сотні кілометрів, билися пліч-о-пліч, але конкретного плану так і не з’явилося. Мої бійці служать мені, але я, зі свого боку, пов’язаний з тобою Сім’ям Підкорення. Вони хочуть розуміти, заради чого ризикують життям із дня на день, окрім простого виживання.

Олег, зазвичай стриманий і діловий, кивнув, підтримуючи слова Кавала, і додав уже від себе, трохи емоційніше, ніж зазвичай дозволяв собі на людях.

— Люди втомилися, Мрак. Не фізично, хоча й це теж, а морально. Ми йдемо від міста до міста, від бою до бою, без ясної мети, крім як вижити ще один день. Клан із захисним куполом дав би всім нам хоч якусь визначеність, точку, до якої можна прагнути, а не просто нескінченний рух уперед без карти й без обіцяного берега.

Андрій, який зазвичай розряджав будь-яку напругу жартом, цього разу обійшовся без свого звичного гумору, лише коротко підтвердивши слова товаришів серйозним кивком, і від цього його мовчазна підтримка пролунала вагоміше за будь-які слова.

Я обвів поглядом табір і помітив, що розмови навколо сусідніх вогнищ стихли, а люди, вдаючи, що зайняті своїми справами, насправді уважно прислухалися до нашої розмови. Марина, Михайло, Якуб, Аннет, навіть зазвичай заглиблена в себе Оля — усі вони чекали на мою відповідь, і я відчув вагу цього колективного очікування сильніше, ніж вагу будь-якого фізичного противника, з яким мені доводилося стикатися.

— Сфера в нас, — промовив я нарешті, намагаючись, щоб голос звучав рівно й упевнено, незважаючи на тягар учорашніх подій, що все ще давив на плечі. — Але для активації потрібен лідер 30 рівня мінімум і створений клан у п’ятдесят осіб, у точці активації. Поки цього немає — ні людей, ні рівня. Ще це не просто формальність, це рішення, яке зв’яже всіх нас певними зобов’язаннями й правилами, і я не хочу приймати його поспіхом, лише щоб заспокоїти тривогу, хай навіть і обґрунтовану.

Кавал примружився, явно не повністю задоволений такою відповіддю, але й не готовий тиснути далі в присутності решти загону.

— Скільки часу тобі потрібно на роздуми? — спитав він прямо, тим тоном, яким звик вимагати конкретики від підлеглих, забуваючи іноді, що підлеглим у цій ситуації є він сам.

— Дай мені пару днів, — відповів я, зустрічаючи його погляд без вагань. — Рішення про клан визначить долю всіх нас надовго вперед, і я хочу прийняти його усвідомлено, а не під тиском утоми чи тривоги, якими б зрозумілими вони не були. А поки що нам усім треба відволіктися від гнітючих думок і заодно поповнити запаси, які давно вичерпалися після стількох тижнів шляху.

Я обвів поглядом присутніх, відчуваючи, як план формується прямо під час розмови, оформлюючись із смутного наміру в конкретне рішення.

— Пропоную знайти данж або велике скупчення зомбі неподалік. Добре полювання дасть нам усім не лише необхідні ресурси, а й привід зосередитися на чомусь відчутному, замість нескінченних тривог про майбутнє. Бій розставляє думки по місцях куди швидше, ніж будь-які роздуми біля вогнища.

Михайло схвально кивнув, і навіть Кавал, усе ще зберігаючи сліди незадоволення на обличчі, визнав розумність такої пропозиції коротким кивком. Олег і Андрій переглянулися, і по їхніх обличчях було видно, що напруга, яка повисла було над табором, почала потроху розсіюватися, поступаючись місцем звичнішій, діловій зібраності перед новим випробуванням.

— Каркароне, — промовив я, повертаючись до ворона, який уже прокинувся й уважно спостерігав за подіями одним чорним оком. — Злітай, оглянь околиці. Шукай скупчення зомбі, аномалії, будь-що незвичне в радіусі кількох кілометрів.

Ворон видав короткий гортанний звук, що нагадував згоду, і зірвався з гілки, злітаючи вгору потужними помахами крил, доки не перетворився на маленьку темну точку на тлі світлішаючого ранкового неба. Поки загін закінчував ранкові збори, згортаючи табір і готуючись до можливого нового переходу, я підтримував ментальний зв’язок із Каркароном, спостерігаючи його очима за пейзажем, що пропливав унизу. Ворон кружляв над лісосмугами, потім над околичними кварталами, які ми минули вчора, і нарешті повернув на північ, до широкої гладі Дніпра, що поблискувала в променях ранкового сонця.