Розділ 14. Без Марії

Олексій ніколи не плутав імена. 

Він міг забути, куди поклав ключі, міг переплутати день тижня, міг не згадати, що обіцяв купити хліб. 

Але імена - ніколи. Він називав Миколу Миколою, Дениса Денисом, Сергія Сергієм, а Тетяну - Тетяною або Цицянкою, залежно від настрою.

Тому перший раз, коли він назвав мене Марією, я вирішила, що мені почулося.

Ми працювали в дальній кімнаті - я мила підлогу, він фарбував стелю. Тетяна була на кухні, відмивала плитку від засохлого розчину. Було гамірно, десь за стіною Денис щось свердлив, у квартирі стояв запах фарби й свіжої шпаклівки.

- Маріє, принеси мені, будь ласка, той шпатель, що на підвіконні, - сказав Олексій, не відриваючись від роботи.

Я завмерла. Шпатель на підвіконні. Маріє.

Можливо, він мав на увазі когось іншого. Але в кімнаті були тільки ми.

- Олексію, - сказала я. - Мене звати Анастасія.

Він опустив руку з пензлем і повернувся до мене. Його обличчя було спокійним, але в очах промайнуло щось схоже на розгубленість.

- Що?

- Ти назвав мене Марією.

Він поморгав. Потім усміхнувся.

- Справді? Вибач. Задумався просто. Ти ж знаєш, у мене голова забита планами, кошторисами, тут ще це фарбування… - він махнув рукою на стелю.

Логічне пояснення. Я кивнула, взяла шпатель - правильний, широкий, не той, що лежав поруч, а той, що на підвіконні, - і подала йому.

- Дякую, - сказав він, поцілував мене в скроню й повернувся до стелі.

Я видихнула. Випадок. Звичайна випадковість. Буває.

Але другого разу я вже не могла списати на випадковість.

Це сталося через два дні. Ми закінчували фарбування у вітальні, і Олексій попросив мене переставити банки з фарбою в куток.

- Маріє, будь ласка, перестав їх під вікно, вони заважають проходу, - сказав він, малюючи пензлем кут біля плінтуса.

Я завмерла. Знову. Він навіть не помітив.

- Олексію, - сказала я.

- Мм?

- Я не Марія.

Він підняв голову. На його обличчі було справжнє здивування. 

Не вдаване - я навчилася розпізнавати його брехню за місяць, і зараз він не брехав.

- Серйозно? - він поставив пензель у банку, витер руки об ганчірку. - Анастасіє, вибач. Я не знаю, що зі мною. Ти стоїш, і в моїй голові чомусь спливає це ім'я. Марія. Ніби я тебе знаю під ним.

- Може, в тебе була колишня Марія? - спитала я, і в голосі прозвучало більше гостроти, ніж я планувала.

Олексій насупився. 

В його очах промайнуло щось - чи то біль, чи то розгубленість, але він швидко взяв себе в руки.

- Не було в мене ніякої Марії, - сказав він твердо. - Ніколи.

- Тоді чому?

- Я не знаю, - він розвів руками. - Можливо, ти схожа на когось. Актриса якась, співачка. Я не пам'ятаю. Але повір мені - я не плутаю тебе з колишньою. Їх у мене взагалі було небагато, і жодну з них не звали Марією.

Я хотіла вірити. Дуже хотіла.

- Це вже вдруге, Олексію, - сказала я тихо. - Я не зла, але мені неприємно.

- Я розумію, - він підійшов до мене, узяв за плечі. - Я буду уважнішим. Обіцяю.

Я кивнула. Він поцілував мене в губи, довго, ніжно, так, що на мить я забула про Марію.

Але наступного дня він зробив це знову.

Ми були на кухні. Я розставляла миючі засоби на полиці, він пив каву, сидячи на підвіконні. Тетяна вийшла палити, хлопці працювали в інших кімнатах. Було тихо й майже затишно.

- Маріє, ти не бачила, куди я поклав свій телефон? - спитав він, навіть не піднявши голови.

Я завмерла з пляшкою миючого засобу в руці.

- Що ти сказав? - спитала я. Мій голос був рівним. Занадто рівним.

Олексій підняв очі. На секунду в них промайнув подив, а потім - усвідомлення.

- Анастасіє, я…

- Ти назвав мене Марією. Втретє.

Він сповз із підвіконня, підійшов до мене. Я відступила на крок.

- Анастасіє, це просто помилка.

- Тричі за чотири дні, Олексію. Це не помилка.

Він видихнув, потер обличчя. Вигляд у нього був втомленим і розгубленим одночасно.

- Я не знаю, що сказати, - зізнався він. - Я не брешу тобі. У мене немає Марії в голові. Немає колишньої з таким іменем, немає подруги, нікого. Я сам не розумію, звідки це береться.

- Може, тобі варто сходити до лікаря? - спитала я. Не єхидно - серйозно. Бо я починала думати, що проблема не в тому, кого він пам'ятає, а в тому, як працює його пам'ять.

- Можливо, - погодився він несподівано. - Але зараз, Анастасіє… я прошу тебе: не накручуй себе. Це не означає, що я тебе з кимось плутаю. Це означає, що в мене іноді з'їжджає дах від утоми.

Я мовчала. Його пояснення не було ідеальним, але воно було єдиним, що він міг дати. 

І я вирішила - поки що - повірити.

- Добре, - сказала я. - Але якщо це повториться…

- Не повториться, - перебив він. - Я запам'ятаю. Анастасія. Аня. Настя. Жодних Марій.

Він обійняв мене. Міцно, надійно, як завжди. Я пригорнулася до нього, відчуваючи, як його серце б'ється. Повільно, рівно, без паніки.

І подумала: можливо, я справді перебільшую. 

Можливо, це просто втома. 

Можливо, він просто розсіяний. 

Але десь глибоко всередині залишився холодок. Невеликий, але впертий.

Я вирішила спостерігати. Але не питати більше. 

Бо якщо Олексій захоче щось приховати - він приховає. А я втомилася витягувати правду кліщами.