Пролог

Я зрозуміла, що припустилася помилки, ще до того, як він підійшов.

Усе почалося з однієї фрази. Звичайної, майже недбалої, сказаної так, ніби в ній не було нічого особливого.

Але я знала, що не мала її почути.

Він зупинився навпроти мене.

— Щось сталося?

Я не відповіла одразу. Телефон усе ще був у моїй руці. На екрані згас виклик, який я так і не встигла завершити.

— Звідки ти це знаєш? — запитала я.

— Що саме?

— Не вдавай, що не розумієш.

Він подивився на мене уважніше.

— Ти зараз про що?

— Ти знаєш, про що я. Звідки тобі відомо те, чого я тобі не розповідала?

Він на мить відвів погляд.

— Можливо, ти просто надто багато собі надумала.

— Я не надумала. Я чудово пам'ятаю, що саме тобі сказала.

— Тоді, може, варто було менше говорити з іншими?

Я завмерла.

— Що це означає?

— Рівно те, що ти почала ставити запитання, на які не завжди варто шукати відповіді.

— Я маю право знати правду.

— Не про все.

Я відчула, як усередині наростає тривога. Ще кілька хвилин тому я була впевнена, що можу йому довіряти. Тепер кожне його слово лише посилювало підозри.

— Ти знав більше, ніж говорив мені?

Він не відповів.

— Скільки часу? — продовжила я. — Скільки часу ти все це приховував?

— Ти не розумієш, про що питаєш.

— То поясни.

— Я намагався тебе вберегти.

— Від чого? Від правди?

Він зробив крок ближче.

— Ти мала залишити все як було.

— Уже пізно.

— Ніколи не пізно зупинитися.

Я похитала головою.

— Ти справді думаєш, що після всього я просто забуду?

Його погляд ковзнув до телефона.

— Кому ти телефонувала?

Я промовчала.

— Ти ж розумієш, що це нічого не змінить?

— Принаймні я більше не сама.

Він ледь помітно всміхнувся.

— Ти в цьому впевнена?

Я відчула, як холод пробіг уздовж спини.

— Не наближайся.

Він зупинився, але погляду не відвів.

— Віддай телефон.

— Ні.

— Не змушуй мене просити двічі.

Я міцніше стиснула його в долоні.

— Ти не маєш права мені наказувати.

На кілька секунд між нами запала тиша. Я дивилася на нього й намагалася знайти хоча б щось знайоме в обличчі людини, якій ще зовсім недавно довіряла.

— Нам уже немає про що говорити, — сказала я.

Він трохи нахилив голову.

— Ти справді так думаєш?

Я зробила крок назад.

Його наступні слова прозвучали тихо, майже ніжно. І від цього стали ще страшнішими.

— Ти ж знаєш, що я не можу тебе відпустити.