Глава 11. Правда

Світло несло їх додому.

Олена не знала, скільки часу минуло - хвилини, години, дні. Вона пливла в золотавій порожнечі, тримаючи за руки своїх друзів. Вони не розмовляли - слова були зайвими. Вони просто відчували одне одного, відчували тепло, відчували життя.

- Ми майже прибули, - сказав Лі. Його голос лунав не назовні, а всередині - у думках, у серці.

- Звідки ти знаєш? - спитала Олена так само - подумки.

- Я чую Землю. Вона кличе. Вона плаче. Вона боїться.

- Чого?

- Того, що ми не повернемося. Того, що темрява повернеться. Того, що вони залишилися самі.

- Вони не самі, - сказав Макс. - Ми з ними. Навіть якщо вони не бачать нас.

Земля наближалася. Олена бачила її крізь золотаве світло - блакитну, рідну, таку крихку. Вона бачила океани, континенти, хмари. Вона бачила вогні міст уночі. Вона бачила людей - маленьких, наляканих, розгублених.

- Вони знають, - сказала Ірина. - Вони вже знають. Чорний корабель бачили всі. Його не можна було не помітити.

- І що вони думають? - спитала Зої.

- Вони думають, що це було вторгнення. Що інопланетяни хотіли їх знищити. Вони не знають, що ми врятували їх. Вони не знають, що ми пожертвували собою.

- Тоді скажемо їм, - сказала Олена. - Усі розкажемо.

Вони ввійшли в атмосферу. Не як корабель - як п'ять падучих зірок. Люди внизу бачили їх - золотаві смуги, що перетинали нічне небо. Вони падали не на Мис Канаверал, не на секретну базу - вони падали просто в поле, за кілька кілометрів від того місця, де колись приземлився «Мовчазний світанок».

Удар. 

Земля здригнулася. Трава навколо вигоріла, утворивши ідеальне коло.

Олена відкрила очі.

Вона лежала на землі, жива, ціла. Поруч - Макс, Зої, Ірина, Лі. Усі живі. Усі цілі.

- Ми вдома, - прошепотів Макс.

- Ми вдома, - повторила Зої.

- Ми вдома, - додала Ірина.

- Ми вдома, - закінчив Лі.

Олена підвелася. Її тіло не боліло - воно було легким, майже невагомим. Вона подивилася на свої руки - вони більше не світилися. Вона знову була людиною.

- Як? - спитала вона.

- Кристал віддав нам усе, що мав, – відповів Лі. – Він відновив наші тіла. Але він загинув.

Він показав на землю біля своїх ніг. Там лежав маленький сірий камінець – колись золотавий, колись живий, а тепер мертвий.

– Він пожертвував собою, – сказала Олена.

– Він зробив те, чого навчився в нас, – відповів Лі. – Він пожертвував собою заради інших.

Вона взяла камінець у руки. Він був холодним, важким, порожнім. Але в глибині душі вона відчувала – він не зник назавжди. Він чекав. Він завжди чекав.

– Що тепер? – спитала Зої.

– Тепер нас шукатимуть, – відповів Макс. – Ми впали з неба, як метеорити. Супутники бачили нас. Військові вже в дорозі.

– І що ми скажемо їм?

– Правду, – сказала Олена. – Як завжди.

Вони не чекали довго. Гелікоптери прилетіли за п'ятнадцять хвилин. Військові оточили їх, цілячись із автоматів. Але офіцер, який командував загоном, впізнав Олену.

– Адмірале? – не повірив він своїм очам. – Ви… ви ж були у в'язниці.

– Була, – відповіла Олена. – А тепер я тут.

– Як?

– Довга історія. Відведи нас до командування. У мене є що розповісти.

Їх посадили в гелікоптер і повезли до найближчої військової бази. Олена дивилася в ілюмінатор на землю, що пропливала внизу – поля, ліси, річки. Усе було таким знайомим і водночас чужим. Вона не була на Землі півтора року. А потім була у в'язниці. А потім – у космосі. А потім – у світлі.

– Ти як? – спитав Макс, сидячи поруч.

– Не знаю, – відповіла вона. – Я відчуваю себе… іншою.

– Ми всі інші, – сказав Лі. – Те, що сталося з нами, змінило нас. Назавжди.

– У кращий бік? – спитала Зої.

– Не знаю, – відповів Лі. – Але в інший. І це головне.

На базі їх зустріло вище командування. Генерали, адмірали, політики. Усі бліді, налякані, розгублені.

– Адмірале Градова, – сказав головнокомандувач Об'єднаних космічних сил генерал Стоун. – Ми… ми не знали.

– Чого саме ви не знали, генерале? – спитала Олена. – Того, що ми говорили правду? Того, що ми не божевільні? Того, що ми врятували Землю не один, а два рази?

– Усього цього, – відповів Стоун. Його голос тремтів. – Ми помилилися. Ми жахливо помилилися. І ми хочемо виправити свою помилку.

– Як? – спитав Макс. – Ви посадили нас у в'язницю. Ви зруйнували наші родини. Ви назвали нас божевільними. І тепер ви кажете, що помилилися?

– Так, – сказав Стоун. – І ми готові публічно визнати це.

– Публічно? – не повірила Зої.

– Уся планета бачила чорний корабель, – сказав Стоун. – Уся планета бачила, як він знищив марсіанський флот. І вся планета бачила, як п'ять падучих зірок упали на Землю після того, як корабель зник. Люди вимагають відповідей. І ми маємо дати їм ці відповіді.

– Ви скажете їм правду? – спитала Ірина.

– Усю правду, – відповів Стоун. – Про прибульців, про загрозу, про те, що ви зробили. І ми попросимо у вас вибачення. Публічно. Перед усім світом.

Олена подивилася на своїх друзів. Макс кивнув. Зої кивнула. Ірина кивнула. Лі посміхнувся.

– Добре, – сказала Олена. – Ми згодні. Але на наших умовах.

– Яких?

– По-перше, ми хочемо, щоб наші імена були очищені. Повністю. Без жодних плям.

– Зроблено, – сказав Стоун.

– По-друге, ми хочемо, щоб Лі Вею повернули його наукове звання. Він заслуговує на це.

– Зроблено.

– По-третє, ми хочемо, щоб сім'ї загиблих марсіанських колоністів отримали компенсації. Усі, без винятку.

– Зроблено.

– І по-четверте… – Олена завагалася. – Ми хочемо, щоб кристал отримав місце в музеї. Він заслуговує на те, щоб його пам'ятали.

Стоун подивився на маленький сірий камінець у її руці.

– Це ж просто камінь, – сказав він.

– Це не просто камінь, – відповіла Олена. – Це – життя. І смерть. І жертва. І любов. І ви поставите його в музей, або я не вийду на цю прес-конференцію.