Глава 10. Ніхто не вірив

«Мовчазний світанок» підіймався в небо, залишаючи за собою шлейф диму та іскор. Олена дивилася на екран заднього огляду, де Земля повільно зменшувалася, перетворюючись на блакитну цятку. Вона знала, що внизу, на поверхні, люди дивляться в небо. І вона знала, що вони не вірять.

– Гомере, – сказала вона. – Який зараз рівень паніки на Землі?

– Сім балів із десяти, адмірале, – відповів штучний інтелект. – Люди бояться, але більшість усе ще вважає, що це черговий фейк. Соціальні мережі переповнені теоріями змов. Уряд закликає зберігати спокій.

– Вони називають нас божевільними? – спитав Макс.

– Так. Особливо вас, пане Шевчук. Ваша дружина дала інтерв'ю, в якому розповіла, що ви страждаєте на хронічні галюцинації.

Макс замовк. Його обличчя стало кам'яним, але Олена бачила, як тремтять його руки.

– Вона не винна, – сказала вона тихо. – Вона просто не знає правди.

– Вона не хоче знати правди, – відповів Макс. – Їй легше думати, що я божевільний, ніж визнати, що вона кинула мене через брехню.

– Не через брехню, – втрутився Лі. – Через страх. Люди бояться того, чого не розуміють. А ми – те, чого вони не розуміють найбільше.

– Ми – герої, – сказала Зої гірко. – А нас називають злочинцями.

– Тому що герої зручні тільки в кіно, – відповів Лі. – У реальному житті воїни завжди стають ізгоями. Принаймні спочатку.

Ірина мовчала. Вона дивилася на кристал, який лежав на панелі перед нею. Він світився рівним золотавим світлом, пульсував у такт її серцю.

– Що він каже? – спитала Олена.

– Він каже, що ми запізнюємося, – відповіла Ірина. – Він каже, що ворог уже наблизився до Марса. І що він знає про нас.

– Знає?

– Він пам'ятає. Він пам'ятає минулу битву. І він хоче помститися.

– Тоді дамо йому те, чого він хоче, – сказала Олена. – Максе, прискорюйся. Нам потрібно бути на Марсі за три години.

– За три години не вийде, – відповів Макс. – Навіть на максимальній швидкості – шість.

– Тоді скороти шлях.

– Через пояс астероїдів? Це самогубство.

– Ми вже робили це, – нагадала Олена. – І вижили.

– Тоді нам просто пощастило, – відповів Макс. – Але якщо ти наполягаєш…

– Наполягаю.

«Мовчазний світанок» змінив курс. Корабель рвонув у бік поясу астероїдів – хаотичного скупчення каміння, льоду та пилу, що оберталося між Марсом та Юпітером. Макс вів корабель так, ніби народився в цьому пеклі – вивертався, пірнав, обходив брили на волосок від зіткнення.

– Ти геній, – сказала Зої, коли вони пройшли найнебезпечнішу ділянку.

– Ні, – відповів Макс. – Я просто дуже хочу вижити.

Вони прибули на орбіту Марса через чотири години. І побачили пекло.

Чорний корабель висів над планетою, пульсуючи темним світлом. Він був більшим, ніж минулого разу – наче наївся страхом і виріс. Навколо нього плавали уламки земних кораблів – десятки, якщо не сотні.

– Гомере, скільки вціліло? – спитала Олена.

– Жодного, адмірале, – тихо відповів ШІ. – Марсіанський флот знищено повністю.

– А колонії?

– Колонії на поверхні. Він їх не чіпає. Він чекає.

– Чого?

– Вас.

Кристал на панелі спалахнув яскравіше. Його світло залило місток, і Олена почула голос – не в вухах, а в голові. Той самий, що колись, під час першої зустрічі.

«Він знає, що ви прийдете, – сказав голос. – Він приготував пастку».

– Яку пастку? – спитала Олена вголос.

«Ваш страх. Ваші спогади. Ваші найгірші кошмари. Він покаже вам їх, зробить реальними. Ви не зможете битися, якщо будете боятися».

– Ми не боїмося, – сказав Макс.

«Ви боїтеся, – відповів голос. – Ви боїтеся втратити одне одного. Ви боїтеся, що ваша жертва була марною. Ви боїтеся, що ви самі – божевільні».

– Досить! – крикнула Олена. – Ми знаємо свої страхи. І ми знаємо, як їх перемогти. Скажи краще, як знищити цю тварюку.

«Тільки разом, – відповів голос. – Ви всі. Як один. Якщо хтось із вас завагається, якщо хтось відступить – ви програєте».

– Ми не відступимо, – сказала Зої.

– Ми не завагаємося, – додав Лі.

– Ми разом, – закінчила Ірина.

– Тоді йдемо, – сказала Олена.

«Мовчазний світанок» поплив до чорного корабля. Той не стріляв, не атакував – він чекав. Він знав, що вони прийдуть. Він хотів цієї зустрічі.

– Гомере, – сказала Олена. – Передай на всі частоти. На Землю, на Марс, на всі станції. Нехай знають, що відбувається.

– Що передати, адмірале?

– Передай: «Ми – екіпаж «Мовчазного світанку». Ми йдемо в бій з ворогом, який знищив марсіанський флот. Ми не знаємо, чи повернемося. Але ми боремося за вас. Навіть якщо ви не вірите в нас. Навіть якщо ви називаєте нас божевільними. Ми любимо вас. Прощайте».

Тиша. Потім «Гомер» відповів:

– Передав, адмірале.

– Що відповідають?

– Нічого. Абсолютна тиша.

– Вони не вірять, – прошепотів Макс. – Навіть зараз. Навіть коли бачать, що відбувається.

– Тоді доведемо їм, – сказала Олена. – У бій.

Вони влетіли в чорний корабель.

Темрява огорнула їх одразу. Не поступово – одразу, наче хтось вимкнув світло в усьому Всесвіті. Не було ні зірок, ні планет, ні навіть їхнього власного корабля – тільки порожнеча, холод і голос.

Голос, який шепотів.

«Ви прийшли, – сказав він. Не в голові – навколо, звідусіль. – Я чекав на вас. Я пам'ятаю, що ви зробили з моїм братом».

– Твій брат хотів знищити Землю, – відповіла Олена. – Ми захищалися.

«Він хотів їсти, – заперечив голос. – Як і я. Ви не звинувачуєте вовка за те, що він їсть овець. Чому ви звинувачуєте мене?»

– Тому що ми не вівці, – сказав Макс. – Ми люди.

«Люди? – голос засміявся. – Люди, які кинули вас у в'язницю? Люди, які назвали вас божевільними? Люди, які відреклися від вас? Чому ви боретеся за тих, хто вас зрадив?»

– Тому що ми – люди, – повторила Олена. – А люди роблять те, що правильно. Навіть якщо ніхто не дякує.

«Тоді помріть правильно».

Темрява заворушилася. Вона почала набувати форми – страшні, болючі форми. Олена побачила батька, який зник у космосі – він простягав до неї руки, благаючи про допомогу. Макс побачив доньку, яка відвернулася від нього. Зої побачила свою майстерню, зруйновану вщент. Ірина побачила свої наукові праці, які палали у вогні. Лі побачив кристал, який розсипався на пил.