Глава 8. Земля

На третю добу вони побачили Землю.

Маленька блакитна цятка на тлі чорного оксамиту космосу. Вона була такою крихкою, такою беззахисною. І вони врятували її. Вони - п'ятеро людей на старому, розбитому кораблі.

- Гомере, спроба зв'язку з Центром управління, - сказала Олена.

- Сигнал пішов, адмірале. Відповіді немає.

- Чому?

- Можливо, нас блокують. Можливо, вони не хочуть чути.

- Або вважають нас мертвими, - додав Макс. - Ми ж зникли півтора року тому. Нас могли вже поховати.

- Тоді влаштуємо їм сюрприз, - усміхнулася Олена. - Заходь на посадку. Мис Канаверал. Головна смуга.

- Це небезпечно, - заперечив Макс. - Нас можуть зустріти вогнем.

- Не зустрінуть. Вони будуть надто здивовані.

«Мовчазний світанок» увійшов в атмосферу. Корпус нагрівся до червоного, тріщини засвітилися, ніби вени на хворому тілі. Зої молилася вголос - не до Бога, а до двигунів, щоб вони витримали. Лі притиснув кристал до грудей. Ірина заплющила очі. Макс вів корабель так, ніби від цього залежало все життя - бо так воно і було.

Вони сіли. Важко, зі скреготом, з димом. Але сіли.

Тиша. Лише вітер свистить за корпусом.

- Ми вдома, - прошепотів Макс.

А потім прийшли вони.

Військові. Багато військових. З автоматичною зброєю, з бронетехнікою, з гелікоптерами в небі. Вони оточили корабель за лічені хвилини.

- Виходьте з корабля з піднятими руками! - прогримів голос із гучномовця. - Корабель вважається викраденим. Екіпаж - заарештований.

Олена розсміялася. Не тому, що було смішно. Тому що іншого виходу не було.

- Вони зустрічають нас як злочинців, - сказала вона. - Після всього, що ми зробили.

- Вони не знають, що ми зробили, - відповів Лі. – Вони бачать тільки те, що хочуть бачити.

– Тоді вийдемо й покажемо їм, - сказала Олена. - Але без зброї. Без агресії. Ми не вороги.

Вони вийшли. П’ятеро втомлених, брудних, щасливих людей – і маленький золотавий кристал у руках Лі.

- Я - адмірал Олена Градова, - сказала вона голосно й чітко. - Цей корабель - власність флоту. Я взяла його за наказом вищого командування. У мене є документи.

- Документи підроблені, - відповів офіцер, який командував затриманням. - Ви самі їх підробили. Ви – злочинці. Ви - дезертири. Ви - зрадники.

- Ми врятували Землю, - сказав Лі, піднімаючи кристал. - Ось доказ.

Офіцер подивився на кристал. Потім на Лі.

– Це камінь, - сказав він. - Звичайний камінь.

– Він живий, - заперечив Лі. – Він світиться. Ви не бачите?

Кристал не світився. Він лежав на долоні Лі сірий, холодний, мертвий.

- Він знову замовк, - прошепотіла Зої. - Як тоді. Чому? Чому він завжди замовкає, коли ми найбільше потребуємо доказів?

- Бо він не для них, - сказав Лі, дивлячись на кристал із болем. - Він тільки для нас.

Їх зв'язали. Одягли наручники. Посадили в броньований транспорт. Кристал забрали, запакували в контейнер, понесли в невідомому напрямку.

- Ви ще поплатитесь за це, - сказала Олена офіцерові. - Коли правда вийде назовні.

- Правда вже вийшла, адмірале, - відповів він. - Ви - божевільні, які викрали корабель і розбили його при посадці. Решта - вигадки.