Глава 7. Повернення

Чорний корабель розсипався на мільйони уламків.

Це не був вибух – не гучний, не яскравий. Це було схоже на те, як тане лід на весняному сонці: повільно, невблаганно, тихо. Темрява розпадалася на шматки, шматки ставали пилом, пил розчинявся в космічному вакуумі. За кілька хвилин від велетенської загрози не залишилося нічого - лише легка вібрація, яка пробігла по корпусу «Мовчазного світанку», та запах озону в системі вентиляції.

- Ми зробили це, - прошепотів Макс. Його пальці досі тремтіли на штурвалі. - Ми справді зробили це.

– Не святкуйте раніше часу, – обірвала Олена, хоча її власне серце калатало так, що здавалося – зараз вистрибне з грудей. - Він може повернутися.

- Він не повернеться, – сказав Лі. Голос його був тихим, але впевненим. Кристал у його руках пульсував слабким золотавим світлом, наче заспокоював. – Він мертвий. Те, що ми бачили - не корабель. Це був він сам. Весь. І ми знищили його.

- Чим? – спитала Зої. - Лазери майже не діяли. Це кристал зробив?

– Кристал і ми, - відповів Лі. - Він живиться страхом. А ми не злякалися. Ми дивилися йому в очі й не відступили. Для нього це було отрутою.

Олена відкинулася в кріслі. Тільки зараз вона відчула, як болить спина, як ниють руки, як гуде голова. Адреналін закінчувався, і на його місце приходила втома – така глибока, наче вона не спала тиждень.

– Гомере, – сказала вона. – Стан корабля.

– Критичний, адмірале, – відповів штучний інтелект. Його голос був спокійним, але Олена вчула в ньому щось схоже на втому. – Корпус має численні мікротріщини. Система життєзабезпечення працює на 43%. Запаси пального вичерпано на 89%. Нам ледве вистачить, щоб дістатися до Землі.

- А до Марса?

- Не рекомендується. Навіть до Землі – межа. Якщо трапиться ще одна атака або навіть невелике відхилення від курсу, ми не долетимо.

- Тоді тримай курс на Землю, – сказала Олена. – Максе, скільки часу?

– Близько трьох діб, – відповів пілот, швидко прораховуючи траєкторію. – Якщо нічого не трапиться.

– А якщо трапиться?

– Тоді довше. Або ніколи.

Нічого не трапилося. Наступні три дні стали найдовшими в житті екіпажу.

Корабель повз додому, як поранений птах. Кожен стик корпусу стогнав, кожен двигун кашляв, кожна система працювала на межі. Зої не спала взагалі – вона пересувалася від одного вузла до іншого, підтягувала, підкручувала, молилася (хоча ніколи не вірила в Бога), щоб вони просто протрималися ще трохи.

– Як ти? – спитав її Макс, коли вона вкотре пройшла повз місток, тримаючи в руках чергову деталь, яку переставляла з місця на місце.

– Я не знаю, – відповіла вона. Голос її був хрипким, очі червоними. – Я ніколи не працювала так багато. Навіть коли лагодила своє перше авто в шістнадцять років.

– Ти могла б відпочити. Хоча б годину.

– Якщо я відпочину, ми можемо не долетіти. Я не ризикуватиму.

Вона пішла далі, і Макс довго дивився їй услід. У голові крутилися думки – про дім, про дружину, про доньку, яка, мабуть, уже навчилася ходити. Він пропустив її перші кроки. Він пропустив її перше слово. Він пропустив так багато, що тепер боявся повертатися – бо не знав, чи зможе колись надолужити втрачене.

Ірина сиділа в кутку містка, обхопивши голову руками. Вона не плакала – сльози скінчилися ще тиждень тому. Вона просто дивилася в одну точку й думала про те, що скаже колишнім колегам. Вони сміялися з неї. Вони називали її божевільною. А тепер вона поверталася з доказом – з кристалом, який світився в темряві, який співав, який доводив, що вона була права всі ці роки.

– Ти боїшся? – спитав її Лі, сідаючи поруч.

– Боюся, – відповіла вона чесно. – Не того, що ми зустрінемо. А того, що вони знову не повірять.

– Повірять, – сказав Лі. – У нас є докази.

– А якщо кристал знову замовкне? Як минулого разу?

Лі не відповів. Він просто взяв її за руку й стиснув. І цей жест сказав більше, ніж будь-які слова.

Лі майже не спав. Він слухав кристал. Кожну секунду, кожну хвилину, кожну годину. Кристал розповідав йому про те, що було – про світ, який загинув, про зірки, які погасли, про друзів, яких не стало. Він плакав разом із кристалом, хоча ніколи не дозволяв собі сліз при інших.

– Ти виснажений, – сказала йому Олена якось увечері. – Тобі треба відпочити.

– Я не можу, – відповів він. – Він розповідає мені таке важливе. Таке, що ми маємо запам'ятати. Якщо я засну, я можу забути.

– Ти нічого не забудеш. Ти найкращий з нас.

– Я просто старий, який вірить у дива, – усміхнувся Лі. – Але дякую.

Олена майже не покидала капітанського крісла. Вона спала уривками – по п'ятнадцять-двадцять хвилин, потім прокидалася, перевіряла курс, слухала «Гомера», дивилася на зірки. Вона думала про батька, який зник у космосі – чи, можливо, з ним сталося те саме? Чи він теж зустрів щось незбагненне, чого не зміг довести? Чи він теж повернувся додому, щоб почути: «Ти божевільний»?

- Гомере, - сказала вона одного разу. - Ти віриш, що нам повірять цього разу?

- Статистика свідчить, адмірале, – відповів ШІ, - що подібні заяви без речових доказів у 99,7% випадків відхиляються. З речовими доказами – у 87,4% випадків.

- А якщо докази зникнуть?

- Тоді показник падає до 2,1%.

- Чому не до нуля?

- Тому що завжди є ті, хто вірить. Навіть коли немає доказів.

Олена всміхнулася.

- Ти оптиміст, Гомере.

- Я реаліст, адмірале. Але реалізм іноді вимагає віри.