Глава 6. Крізь темряву

Перші три місяці польоту стали найважчими.

«Мовчазний світанок» був старим, і його старість проявлялася в усьому: вентиляція шепотіла, наче хвора бабуся, двигуни гуділи на різних нотах, а система очищення води видавала дивний присмак металу. Зої спала по чотири години на добу, постійно щось лагодила, підкручувала, замінювала. Її руки стали чорними від мастила, але очі горіли.

- Вони нас не дістануть, - повторювала вона щоранку, перевіряючи реактор. - Я не дам їм цього зробити.

- Хто «вони»? - спитав якось Макс.

- Поломки. Вороги. Ті, хто хоче, щоб ми не долетіли. Байдуже. У мене є інструменти, і я вмію ними користуватися.

Макс нудьгував за родиною. Кожного вечора він записував відео-повідомлення для дружини й доньки - хоча знав, що відправити їх зможе тільки після повернення. Він розповідав про зорі, про туманності, про те, як виглядає Чумацький Шлях здалеку. Він ніколи не розповідав про прибульців, про небезпеку, про те, що може не повернутися.

- Ти боїшся? - спитала його якось Ірина.

- Так, - чесно відповів він. - Але не за себе. Боюся, що вони виростуть без мене. Що я пропущу її перший крок, перше слово, перший день у школі.

- Ти можеш повернутися, - сказала Ірина. - Ми всі можемо.

- А може і ні, - додав Лі, який сидів у кутку й слухав комунікатор. - Але якщо ми не зробимо це, то ніхто не зробить. І тоді в неї не буде школи. Не буде першого слова. Не буде нічого.

Макс мовчав довго. Потім кивнув і пішов до свого крісла.

- Ти жорстокий, Лі.

- Я правдивий. Це різні речі.

Ірина виявилася несподівано цінним членом екіпажу. Вона не тільки розбиралася в астрофізиці - вона знала все про сигнали, про частоти, про те, як відрізнити природний шум від штучного. Вона годинами сиділа біля сенсорів, слухала космос і записувала.

- Ось, - сказала вона одного дня, показуючи графік. - Це не зірки. Це не радіохвилі. Це хтось. Хтось дуже далекий, дуже тихий, але він намагається говорити.

- Прибульці? - спитала Олена.

- Або те, що за ними женеться.

Вона запустила запис. З динаміків полинув звук - не мелодія, а щось схоже на скрегіт, на тріск, на крик пораненого звіра.

- Це вони, - сказав Лі, блідніючи. - Ті, хто знищив їхній дім. Вони не просто женуться за нашими друзями. Вони женуться за нами.

- Звідки вони знають, куди ми летимо? - спитав Макс.

- Не знають, - відповіла Ірина. - Вони нишпорять. Прочісують сектор за сектором. І якщо ми занадто голосно заговоримо - вони нас почують.

Відтоді на «Мовчазному світанку» запанувала тиша. Вони вимкнули всі необов’язкові системи, розмовляли пошепки, навіть ходили обережно, щоб не створювати вібрацій. «Гомер» працював у пасивному режимі, тільки слухав, не передавав.

- Це нагадує мені старий фільм, - сказав якось Макс. - Там теж ховалися від чудовиська, яке чуло звуки.

- І чим закінчився фільм? - спитала Зої.

- Чудовисько з'їло всіх.

- Чудова аналогія, - буркнула Зої. - Дякую.

На п'ятий місяць трапилася біда.

Реактор, старий і втомлений, почав збоїти. Спочатку просто дрібниці - стрибки напруги, дивні звуки. Потім - серйозніше: температура в активній зоні почала зростати.

- Якщо ми не охолодимо його, - сказала Зої, - він розплавиться. І ми всі перетворимося на пару.

- Що пропонуєш? - спитала Олена.

- Вийти в космос. Замінити теплообмінник. Він старий, тріснутий, ось-ось розвалиться.

- Вийти в космос? - не повірив Макс. - Зараз? Тут? Де найближча станція за десять світлових років?

- Або це, або смерть, - відповіла Зої. - Обирай.

Вона вдягла скафандр. Старий, латаний-перелатаний, але герметичний. Лі перевірив усі шви, Ірина - систему кисню, Макс - троси.

- Я піду з тобою, - сказала Олена.

- Не треба. Це моя робота. Я знаю, що робити.

Зої вийшла в космос. Вона висіла на тросі, тримаючи в руках важкий інструмент, і працювала під світлом далеких зірок. Температура була мінус двісті, скафандр тріщав, але вона не зупинялася.

- Як там? - спитала Олена по радіо.

- Теплообмінник заклинено, - відповіла Зої. - Він не вилазить. Доведеться зрізати.

- Чим?

- Лазером. Але це ризиковано - можу пошкодити корпус.

- Оціни ризики.

- Сімдесят на тридцять. Сімдесят - що все буде добре. Тридцять - що ми втратимо герметичність.

- Роби, - сказала Олена. - Іншого виходу немає.

Зої ввімкнула лазер. Тоненький промінь розрізав старий метал. Іскри летіли в порожнечу, танули, зникали. Вона працювала п'ятнадцять хвилин, потім ще десять. Потім теплообмінник піддався.

- Є! - крикнула вона. - Витягую!

Вона витягла старий, тріснутий блок і вставила новий - запасний, який везла з собою від самої Землі.

- Запускай реактор, - сказала вона, коли повернулася всередину.

«Гомер» активував систему. Реактор гуднув, потім ще раз - і запрацював рівно, спокійно, як новий.

- Ти геній, - сказав Макс, обіймаючи Зої.

- Я знаю, - відповіла вона, стягуючи шолом. - Але більше ніколи не виходьте в космос на такому мотлоху. Наступного разу я можу не повернутися.

На сьомий місяць Лі почав чути голоси.

Спочатку він нікому не розповідав. Думав, що це втома, що брак сну, що тиша навколо впливає на психіку. Але голоси ставали чіткішими.

- Вони кличуть, - сказав він одного ранку. - Не ті, хто женеться. Наші. Ті, хто слухають. Вони вже близько.

- Скільки нам ще летіти? - спитала Олена.

- За моїми розрахунками, - сказала Ірина, - чотири місяці. Якщо нічого не трапиться.

- Вони не можуть чекати так довго, - заперечив Лі. - Вони вмирають. Я чую це в кожному сигналі.

- Тоді нам треба прискоритися, - сказала Олена. - Максе, яка максимальна швидкість?

- Ми й так на межі. Якщо додамо, реактор може не витримати.

- А якщо ми не додамо, - сказав Лі, - то прилетимо до трупів.

Макс подивився на Олену. Вона кивнула.

- Додавай.

«Мовчазний світанок» рвонув уперед. Двигуни завили на новій ноті, корпус задрижав. Зої бігала між приладами, слідкувала за показниками, молилася (хоча ніколи не вірила в Бога).