Глава 5. Відлуння

Минуло три роки.

Олена Градова більше не літала в космос. Адміральська посада виявилася пасткою - блискучою, зручною, але затісною. Вона сиділа в штабі на Місяці, переглядала звіти, підписувала накази й щоночі вмикала старий комунікатор, щоб почути мелодію, яка нікуди не зникла. Іноді їй здавалося, що мелодія змінюється - стає сумнішою, тривожнішою. 

Але це могли бути спогади.

Макс покинув флот. Відкрив маленьку школу пілотів при аеропорту в Одесі, навчав дітей керувати дронами та старими атмосферниками. Він одружився, в нього народилася донька, яку він назвав Зорею. Він ніколи не розповідав їй про прибульців - але щоночі виходив на балкон, дивився на зірки й думав про те, чи летять вони ще десь там, чи розсипалися на пил.

Зої повернулася на Землю, відкрила майстерню з ремонту старих корабельних двигунів. Вона стала відомою - її клієнтами були навіть урядові структури. Але вільний час вона проводила за розшифровкою дивних сигналів, які іноді вловлювала на старих частотах. Ніхто, крім неї, не вірив у ці сигнали.

Лі Вей зник. Через півроку після повернення він продав свою квартиру, попрощався з колегами й поїхав у напрямку Тибету. Від нього не було жодної звістки. Іноді Олена отримувала відкритки - без зворотної адреси, з одним лише словом: «Слухаю». Вона зберігала їх у шухляді разом із комунікатором.

А потім, звичайного вівторка, коли Олена пила каву в своєму кабінеті на Місяці й читала черговий нудний звіт про витрати пального, комунікатор засвітився сам.

Не вночі. Не тоді, коли вона сама його вмикала. У розпал робочого дня.

На екрані не було мелодії. Був текст. Простий, складений зі знайомих земних слів, але з чужим, майже дитячим синтаксисом:

«АДМІРАЛЕ ГРАДОВА. ТІ, ХТО СЛУХАЮТЬ, ПАМ’ЯТАЮТЬ. МИ ПЛИВЕМО ДОВГО. ЗНАЙШЛИ ДІМ. АЛЕ ДІМ НЕБЕЗПЕЧНИЙ. ВОНИ ЙДУТЬ ЗА НАМИ. ВОНИ ЙДУТЬ ДО ВАС. ПОПЕРЕДИТИ. ЗУСТРІТЬ НАС. ТАМ САМО. ДЕ ВПЕРШЕ».

Олена втупилася в екран. Серце калатало так, що вона не чула власних думок. Потім набрала номер Макса.

- Ти чув звістку? - спитала вона, навіть не привітавшись.

- Яку?

- Приходь. Терміново. І знайди Зої. Лі не треба - він сам з’явиться, якщо почує.

Макс прилетів через чотири години. Зої - через сім (вона була на іншому континенті). Вони зустрілися в кабінеті Олени, замкнули двері, вимкнули всі пристрої стеження.

- Ось, - сказала Олена, показуючи комунікатор.

Повідомлення не зникло. Воно горіло на екрані чіткими, нерухомими літерами.

- Це вони, - прошепотів Макс. - Я впізнаю стиль. Такий самий дитячий, незграбний. Наче навчилися писати вчора.

- Але чому вони попереджають нас? - спитала Зої. - Хто ці «вони», які йдуть? Ті, хто знищив їхній дім?

- Іншого варіанту немає, - відповіла Олена. - І вони кажуть «зустріньте нас там само». Там, де вперше. Глізе-667. Сьома планета.

- Це сімдесят світлових років, - сказав Макс. - Навіть на найшвидшому кораблі - півтора року в один бік.

- У нас немає півтора року, - заперечила Зої. - Якщо ці «інші» йдуть до нас зараз, ми можемо спізнитися.

Олена потерла скроні. Голова боліла від напруги.

- Ми не можемо послати військових. Вони не повірять. Ми не можемо послати науковців - засміють. Ми можемо послати тільки себе.

- На чому? - спитав Макс. - «Тінь Буремного» списали на металобрухт. Її розрізали шість місяців тому. Я чув, що останній шматок корпусу пішов на якесь будівництво на Марсі.

- Я знаю, - сказала Олена. - Але я адмірал. У мене є доступ до запасних кораблів.

Вона замовкла, дивлячись на стіну. У голові вже крутилася схема.

- Слухайте, - сказала вона тихіше. - Є один корабель. Старий, непоказний, тихий. Його ніхто не помітить. Він знаходиться в резервному ангарі на зворотному боці Місяця. Його списали п’ять років тому після аварії, але так і не розібрали. Технічно він все ще на балансі флоту, але ніхто про нього не згадує.

- Ти про «Мовчазний світанок»? - спитала Зої з подивом. - Я чула про нього. Це ж легенда. Його будували для розвідки, але через дефект корпусу він ніколи не літав далі орбіти Марса.

- Будували для розвідки? - перепитав Макс. - Це значить, що в нього є системи маскування?

- Саме так, - кивнула Олена. - «Мовчазний світанок» - один з перших кораблів-невидимок. Його двигуни працюють майже безшумно. Сенсори важко його засікти. Але головне - він числиться в списках на утилізацію. Ніхто не шукатиме те, що давно мало б перетворитися на брухт.

- Як ти збираєшся його дістати? - спитала Зої. - Це ж не стара каструля. Корабель - це десятки тонн металу, документація, дозволи, коди доступу…

- Я адмірал, - повторила Олена. - І в мене є борги. Сімнадцять років служби, шість бойових нагород, три врятовані екіпажі. Комусь я врятувала життя. Хтось винен мені посаду. Я збираюся зібрати ці борги.

Вона подивилася на своїх друзів.

- Але мені потрібна допомога. Я не зможу одна. Максе, ти потрібен мені як пілот. Зої - ти як інженер. А Лі… Лі з’явиться, коли треба. Він завжди з’являвся.

Макс довго мовчав. Потім сказав:

- У мене дружина. Дитина. Школа.

- Я знаю.

- Якщо я полечу, я можу не повернутися.

- Я знаю.

Він зітхнув. Провів рукою по волоссю.

- Коли ти казала, що я потрібен тобі - я думав, мова про пиво й вечірні посиденьки. А ти знову про космос. І про небезпеку. І про те, що ми - єдині, хто може.

- Вибач.

- Не вибачай. Просто дай мені тиждень, щоб усе владнати. Сказати дружині… щось сказати.

- Що ти їй скажеш?

- Правду. Вона знає, за кого виходила. Вона знала, що одного дня я можу полетіти. Я просто сподівався, що цей день не настане.

Зої мовчала весь час. Але коли Макс закінчив, вона підвелася.

- Я з вами, - сказала коротко. - Але не тому, що вірю в порятунок світу. Тому що мені набридло сидіти в майстерні й лагодити чужі двигуни. Я хочу полагодити щось справді важливе.

- Дякую, - сказала Олена. - Через три тижні вилітаємо.

Наступні двадцять днів стали випробуванням на міцність.