Глава 3. Кристал

Торкання виявилося нестерпно теплим. Не пекучим - але таким, що проникало крізь шкіру, крізь м’язи, аж до кісток. Олена відчула, як її серце на мить зупинилося, а потім забилося в іншому ритмі - повільнішому, глибшому, ніби хтось невидимий узяв його в свої долоні й заспівав колискову.

Кристал не важив нічого. І водночас він тягнув униз, наче вся маса згаслих зірок утиснулася в крихітний чорний камінь.

Зої першою порушила мовчанку:

- Капітане… твої очі.

- Що з ними?

- Вони світяться. Так само, як їхні.

Олена подивилася на свої руки. Крізь шкіру пробивалося ледь помітне золотаве сяйво - не яскраве, але спокійне. Воно пульсувало в такт музиці, яка тепер линула звідусіль.

- Це незаразно? - спитав Макс, відступаючи на крок.

- Ні, - відповів голос у голові Олени. Той самий - втомлений і зболений. - Це лише відлуння. Ми не забираємо. Ми ділимося. Частотою. Секунду. Щоб ви почули нас по-справжньому.

Лі підійшов ближче, простягнув руку до кристала, але не торкнувся.

- Я можу? - спитав він у порожнечу.

- Так, - відповів голос. - Але спочатку вислухайте. Будь ласка.

Сфера позаду прибульців здригнулася. Її поверхня, досі текуча й мінлива, на мить стала прозорою - і крізь неї відкрилося видовище, яке назавжди вкарбувалося в пам’ять кожного, хто його бачив.

Небо, повне вогню.

Не зірки, які гаснуть самі. 

Щось інше. 

Темні, гострі силуети - кораблі? Істоти? - що роздирали простір, залишаючи по собі рани, з яких сочилося чорне світло. І посеред цього пекла - планету. Маленьку, схожу на перламутрову кульку. Вона тріскалася, як яєчна шкаралупа, і з тріщин виривалися золоті нитки - такі самі, як ті, що текли тілами прибульців.

Макс закрив обличчя руками.

- Досить, - прохрипів він. - Будь ласка, досить.

Бачення зникло. 

Сфера знову стала непрозорою, але тепер вона здавалася ще тьмянішою, ніж раніше.

- Це був наш дім, - сказав голос. - Тепер його немає. Ті, хто напав, не знають милосердя. Вони не знають нічого, крім голоду. Ми втекли. Але ми поранені. Наш корабель - це ми. А ми - це він. Якщо ми не знайдемо джерело енергії, ми розсиплемося. Не загинемо навіть - просто перестанемо існувати. Як дим.

- Чому ми? - спитала Зої. Голос її тремтів, але в ньому з’явилася нотка професійної цікавості. - Чому не якийсь потужний дослідницький корабель? Не військовий флот?

- Тому що ви маленькі. Тому що ви нікому не потрібні. Ті, хто нас переслідує, шукають яскравих, гучних, сильних. Вони проходять повз таких, як ви. І тому ви - наша єдина надія. Ви - тінь, у якій можна сховатися.

- Тінь Буремного, - прошепотів Лі. - Назва корабля виявилася пророчою.

- Не час для поезії, - обірвала Олена. Вона все ще тримала кристал. Він не гудів, не вібрував - просто лежав на долоні теплим тягарем. - Скажіть прямо. Що ви хочете від нас зробити?

- Під’єднатися до вашого реактора. Не надовго. На три доби. Ваш корабель живиться енергією розпаду. Це брутально, примітивно, але… знайомо. Ми можемо перетворити цю енергію на ту, що лікує нас. У відповідь ми поділимося знаннями. Простір, час, матерія - ви навіть не уявляєте, на що здатні.

- А якщо ми відмовимо? - спитав Макс. Він усе ще тремтів, але бластер залишив лежати на панелі.

- Тоді ми помремо. А ви полетите далі. І ніколи не дізнаєтеся, чи могли змінити щось.

Тиша. 

Навіть «Гомер» мовчав, хоча Олена відчувала його невидиму присутність - наче штучний інтелект теж перетравлював побачене.

- Зої, - сказала Олена. - Технічні деталі. Що значить «під’єднатися до реактора»? Це безпечно?

Зої підійшла до найближчого термінала, швидко пробіглася пальцями по сенсорах. На екрані замелькали схеми, цифри, діаграми.

- Якщо вони не брешуть про три доби, то теоретично - так. Наш реактор має запас потужності. Ми не використовуємо його навіть на половину. Але… - вона завагалася, - але я не знаю, як вони «під’єднуються». Це не кабель, капітане. Це щось інше. Вони збираються врости в наш корабель. Як плющ у стіну. Це може залишити сліди. Може змінити саму структуру металу.

- Які ризики?

- Найстрашніший? Реактор може перевантажитися. Якщо вони візьмуть більше, ніж обіцяють, або якщо їхній «апетит» виявиться сильнішим за їхній контроль… вибух. Ми всі перетворимося на плазму.

- Вони чують, - додав Лі. - Вони всі чують. І я вірю, що вони не хочуть помирати разом із нами. Їм потрібен дім, а не похорон.

Олена подивилася на прибульців. Троє високих постатей досі стояли нерухомо, але їхні «тіла» стали прозорішими, ніж на початку. Краї розпливалися. Золоті іскри падали дедалі частіше.

- А якщо ми погодимося, - сказала вона повільно, - що ви зробите, коли одужаєте? Полетите геть? І більше ніколи не повернетеся?

- Ми не можемо обіцяти «ніколи», - відповів голос. - Ми можемо обіцяти «не сьогодні». І «не завтра». А потім… час покаже. Але ми не хочемо завдавати вам болю. Ви - єдині, хто зупинився й вислухав. Ми пам’ятатимемо це. Завжди.

Макс раптом розсміявся. Нервово, трохи істерично.

- Слухайте, - сказав він, витираючи сльози. - Ми - купа мотлоху з реактором часів мого діда. А вони - прибульці, які вижили після атаки невідомо чого. Ми збираємося їх лікувати. Це божевілля. Повне, абсолютне божевілля.

- Але ми це зробимо, - додала Зої тихо.

- Так. Ми це зробимо, - підтвердив Лі.

Олена подивилася на кристал у своїй руці. Потім - на своїх людей. Вони були налякані. Втомлені. Але вони не відступали.

- Добре, - сказала вона. - Ми допоможемо. Але на наших умовах. По-перше, ви підключаєтеся тільки до буферної зони, яку виділить Зої. По-друге, «Гомер» контролює кожну секунду. По-третє, якщо щось піде не так - ви від’єднуєтеся негайно. Без суперечок.

- Домовилися, - відповів голос. І вперше в ньому з’явилося щось схоже на полегшення. + Дякуємо. Ми не забудемо.

Світло навколо прибульців спалахнуло яскравіше - але не агресивно, а ніжно, наче хтось запалив свічку в темній кімнаті. Троє гостей зробили крок вперед, і їхні форми почали змінюватися. Вони не йшли до реактора - вони ставали ним, розтікалися золотистими нитками, які проникали крізь підлогу, крізь стіни, крізь усі перешкоди.