Глава 2. Голос у порожнечі

Ангар «Тіні Буремного» завжди був холодним, металевим, трохи тісним - місце для роботи, а не для роздумів. 

Зараз він нагадував храм. Золотаве світло лилося ззовні, проникаючи крізь відчинені стулки шлюзу, й танцювало на підлозі, змінювало форму, пульсувало в такт мелодії, яка тепер звучала всюди - у стінах, у повітрі, в кістках.

Олена зупинилася за крок від світла. Вона ще могла повернути назад. Наказати закрити шлюз. Стріляти. Будь-що, аби не робити наступного кроку.

- Гомере, - сказала вона тихо, так, щоб інші не чули через загальний канал. - Як ти?

- Я не знаю, капітане, - відповів штучний інтелект. Його голос був дивно тихим, майже людським. - Мої логічні модулі працюють коректно. Але я відчуваю… завади. Або щось схоже на емоції. Це неможливо за моєю архітектурою. І все ж.

- Що ти «відчуваєш»?

- Цікавість. І… страх. Я не мав би знати, що таке страх. Але зараз це єдине слово, яке підходить. Вони… вони плачуть, капітане. Я чую це в їхніх сигналах. Не слова. Але смуток. Такий глибокий, що він просочується крізь усі частоти.

Олена ковтнула. Якщо машина «чує смуток» прибульців, то що відбувається з людьми?

- Тримайся, Гомере. Ти потрібен нам.

- Спробую, капітане. Але будьте обережні. Вони не хочуть нам зла. Вони хочуть… щоб ми їх почули. По-справжньому.

Позаду почулися кроки. 

Макс, Зої й Лі наздогнали її. У кожного в руках було щось - Макс стискав бластер (хоча сам не вірив, що він допоможе), Зої - свій багатофункціональний інструмент (наче ним можна полагодити невідомість), а Лі - планшет (щоб зафіксувати те, чого ніхто не повірить).

- Ну, - Макс спробував посміхнутися, але вийшло схоже на гримасу болю. - Виглядає гостинно. Як на пастку.

- Не вір усьому, що блищить, - відповіла Зої. Голос її тремтів, але руки були напрочуд спокійні. - Особливо в космосі. Але сьогодні у мене дивне передчуття. Ніби ми комусь дуже потрібні.

Вони стояли на межі - між знайомим металом корабля й чужим світлом, яке пахло озоном і ще чимось незрозумілим. Солодкуватим. Схожим на квіти після дощу. І водночас - на лікарняну палату. На біль, прикритий стерильністю.

- Спершу спробуємо зв'язатися з керівництвом, - сказала Олена, раптово прийнявши рішення. - Якщо вони почують хоч частину того, що відбувається, у нас будуть свідки. Інструкції. Хоч щось.

Вона розвернулася й рішучим кроком пішла назад на місток. Решта - за нею, з полегшенням (хтось подумки, хтось відверто) відтягуючи момент зустрічі.

На містку все виглядало так само - монітори, панелі, крісла. Але відчуття змінилося. Повітря здавалося густішим, наче сам корабель затамував подих. І щось ще - ледь вловимий запах озону став сильнішим. Ніби хтось невидимий дихав їм у потилицю.

- Гомере, налаштуй квантовий зв'язок із Центром управління польотами на Місяці. Пріоритет - найвищий. Код тривоги «Червоний горизонт».

- Виконую.

Тиша. Секунда. Друга. Десята.

- Капітане, - голос «Гомера» звучав напружено. - Сигнал передається. Але він не доходить. Щось блокує. Не фізично - наче хтось перехоплює кожен пакет даних і… відпускає порожнім.

- Спробуй іншу частоту. Обхідні канали.

- Спробував усі. Навіть аварійні частоти часів Колоніальних війн. Результат той самий. Сигнал іде, але губиться. Ніби…

- Ніби? - підштовхнула Олена.

- Ніби простір навколо нас - не той самий, де знаходяться решта станцій. Ми ніби… в іншій кімнаті. А двері зачинилися. Але я чую дещо дивне: у фоні сигналу, там, де має бути тиша, - хтось плаче. Не людина. Не тварина. Але дуже схоже на плач.

Макс ударив кулаком по підлокітнику.

- Це не може бути! Ми ж на орбіті! Там, унизу - планета! Там, за пару світлових секунд - ретранслятори! Сигнал має йти! А ти мені кажеш про якийсь плач?

- Але не йде, - тихо сказав Лі. - Бо вони не хочуть, щоб ми кликали когось на допомогу. Або… вони самі потребують допомоги. І бояться, що якщо ми покличемо своїх, ті щось зроблять. Щось страшне.

- Одержимість, - прошипів Макс. - Вони просто вимикають наші зв'язки? Хто дає їм право?

- Вони, - відповіла Зої. - Тому що вони сильніші. Але не тому, що хочуть нас контролювати. Я відчуваю… ніби вони закривають нас від решти світу, щоб захистити. І себе, і нас. Може, вони знають, що людство не готове. Або що їхні вороги почують.

Олена закрила очі на мить. 

У голові роїлися думки - уривчасті, лячні. Вона думала про батька, який зник у космосі. Чи, можливо, з ним сталося те саме? Чи він теж зустрів щось, про що не можна розповісти? Чи теж залишився сам, без зв'язку, без надії, але з чиїмось відчаєм на руках?

- Спробуй ще раз, - відкрила очі. - На пряму Землю. Не через Місяць. По старих, допотопних частотах. Може, вони не блокують те, що вважають сміттям.

«Гомер» мовчав довше цього разу. Потім сказав:

- Сигнал пішов. Чекаю відповіді.

Секунди тяглися, як гума. 

Макс відчував, як піт стікає по скронях. Він подумав про дівчину, яку залишив на Землі. Про те, що обіцяв повернутися. Про те, що тепер це може стати неправдою. Його пальці мимоволі стиснули бластер - не для захисту, а просто щоб відчути хоч якусь вагу в руках.

Зої кусала губи так сильно, що виступила кров. Вона думала про свої інструменти. Про те, що жоден з них не призначений для того, що відбувається. Про те, що її майстерність - паяти, зварювати, замінювати блоки - абсолютно марна перед тим, хто вміє керувати матерією на рівні, про який вона не читала навіть у найсміливіших теоріях.

Лі бездумно гортав планшет - сторінки з науковими статтями, які ще хвилину тому здавалися важливими, тепер видавалися дитячим белькотом. Він шукав хоч одну гіпотезу, хоч один запис про істоти, які блокують зв'язок не глушінням, а скручуванням простору. Нічого.

- Відповіді немає, - нарешті сказав «Гомер». - Ніхто не відповідає. Але… я записав дещо. У паузах між спробами. Ось, послухайте.

З динаміків полинув звук. Не шипіння. Не музика. Щось третє. Це нагадувало голос, пропущений крізь товщу води, - нерозбірливий, але сповнений емоцій. Страх. Розпач. Надія. Усе разом.