Глава 1. Світло, що співає

Спершу Олена подумала, що відмовили сенсори. 

Таке траплялося - старий корабель, старі датчики, збої в системі. Але «Гомер» уже втретє повторив:

- Об'єкт підтверджено. Дистанція - сто дев’яносто кілометрів. Форма - сферична. Розмір - приблизно сімдесят метрів у діаметрі. Матеріал - невідомий.

- Якого біса? - видихнув Макс. Його пальці самі собою вчепилися в підлокітники крісла. Він відчував, як серце калатає десь у горлі. - Там нічого не було секунду тому. Нічого. А тепер - ця штука. Наче з нізвідки.

- Гомере, сканування електромагнітного спектра, - Олена говорила рівно, але в грудях у неї стислося. Вона не відводила очей від монітора. Біла пляма пульсувала - повільно, ритмічно, наче дихала.

- Слабке випромінювання в ультрафіолетовому діапазоні. Також інфрачервоні сплески. Жодних ознак металу, жодних двигунів, жодних комунікаційних сигналів. Об'єкт… не схожий на штучний у нашому розумінні.

Лі Вей підвівся. 

Ученого трусило - він ледве втримував планшет, на який щось квапливо записував. Окуляри сповзли на ніс. Голос тремтів, але очі горіли.

- Це воно, - прошепотів він, майже благоговійно. - Те, про що я писав. Живі структури в магнітних полях… Вони реальні. І вони прийшли.

- Заспокойся, Лі, - обірвала Олена. - Ми не знаємо, що це. Максе, спробуй активне зондування. Давай імпульс.

Макс кивнув, але руки тремтіли так, що він тричі промахнувся повз потрібну кнопку. У голові шуміло. Здавалося, саме повітря на містку стало густішим, важчим. Він натиснув.

Імпульс пішов - і не повернувся.

- Нічого, - сказав Макс хрипко. - Ми послали сигнал. Він просто… зник. Ні відбиття, ні поглинання. Наче хтось його проковтнув.

Тиша на містку стала майже фізичною. Чути було лише низьке гудіння реактора десь під підлогою та власне дихання.

Потім Зої, яка досі мовчала, втупившись у свій інженерний термінал, повільно промовила:

- У нас проблема. Велика.

- Яка? - Олена повернулася до неї.

Зої підвела очі. Вони були червоними, ніби вона не спала тиждень - хоча до цього виглядала цілком нормально.

- Об'єкт впливає на наші системи. Не так, як завада чи електромагнітний удар. Інакше. Він… спілкується з реактором.

- Що значить «спілкується»? - не зрозумів Макс.

- Реактор підвищив потужність на три відсотки без жодної команди. Системи управління кажуть, що це зроблено зсередини. Ніби хтось там, у самому серці нашого корабля, вирішив додати газу. Я не можу це пояснити, і я не можу це зупинити.

Олена відчула, як по спині пробіг холодок. Вона командувала кораблями двадцять років, бачила пожежі, розгерметизацію, піратські атаки - але ніколи не стикалася з тим, чого не може зрозуміти інженер.

- Гомере, блокуй доступ до реактора, - наказала вона.

- Спробував, капітане. Немає доступу. Система не відповідає на мої команди. Я… - «Гомер» на мить замовк - уперше за всі роки. - Я не знаю, що відбувається.

Ось це було найстрашніше. 

Коли штучний інтелект, який завжди мав відповідь, раптом зізнавався в безпорадності.

Макс рвучко підвівся, мало не перекинувши крісло.

- Капітане, ми маємо йти звідси. Розвертаємо корабель і на повній швидкості до переходу. Я не хочу знати, що це за штука. Я хочу бути далеко.

- Погоджуюся, - раптом сказала Зої. - Щось тут не так. У мене мурашки по шкірі, а я не вірю в містику.

Олена подивилася на Лі. Той сидів блідий, закусивши губу, але очі його все ще горіли.

- Лі, що каже твоя наука?

- Моя наука каже, - відповів він повільно, - що ми зробили найбільше відкриття в історії людства. Або найбільшу помилку. Я не знаю, що це. Але я знаю одне: воно не вороже. Якби хотіло знищити, ми б уже були мертві. Воно просто… хоче, щоб ми його помітили.

- Дурниці, - відрізав Макс. - Помітили - і що? Будемо далі дивитися, поки воно висмокче наш реактор?

- Воно не висмоктує, - заперечила Зої. - Воно підвищує потужність. Це інше.

Суперечка могла тривати довго, але «Гомер» урвав її на півслові:

- Капітане. Об'єкт змінює траєкторію. Він рухається до нас. Швидкість - п'ятсот метрів за секунду. Дистанція - сто п'ятдесят кілометрів… сто сорок… сто тридцять…

- Чорт! - Макс кинувся до свого крісла. - Розраховую курс на розгін!

- Зачекай, - Олена підняла руку. - Спершу спробуємо зв'язатися. Відкрий загальний канал.

- Ти жартуєш? - він не повірив своїм вухам. - Кликати їх?

- Я сказала - зв'язатися. Не кликати. Є різниця.

Макс зціпив зуби, але натиснув кнопку. З динаміків полинуло біле статичне шипіння.

- Це капітан Олена Градова з космічного корабля «Тінь Буремного» від імені людства, - промовила вона твердо, хоч усередині все тремтіло. - Ви ввійшли в наш простір. Будь ласка, визначте свої наміри.

Відповіді не було. Лише шипіння. А потім шипіння змінилося - стало глибшим, ритмічнішим.

- Це не шум, - видихнув Лі. - Це звук. Послухайте!

Вони замовкли. 

З динаміків долинало - не голос, не слова, а щось схоже на далекий спів. Низький, тягучий, він нагадував завивання вітру в засніженому лісі, змішане з плачем дитини та дзвоном кришталевих келихів. Це було красиво. 

І моторошно. 

Моторошно настільки, що у Зої по щоках покотилися сльози - без жодної причини.

- Вимкни, - прошепотіла вона. - Будь ласка, вимкни це.

Макс натиснув кнопку, але звук не зник. Тепер він линув звідкись ізсередини корабля - з вентиляції, з тріщин у панелях, навіть із металевих стін.

- Гомере, припини трансляцію! - крикнула Олена.

- Я не транслюю, капітане. Це не мої динаміки. Це… сам корабель вібрує.

- Він збожеволів? - Макс обхопив голову руками.

- Ні, - сказав Лі дуже тихо. - Він співає. Так само, як та сфера. Ми налаштовані на одну частоту. Він тепер частина їхньої музики.

Олена глянула на екран. 

Сфера наблизилася до п'ятдесяти кілометрів. Вона вже не була білою - тепер вона палала всіма кольорами, яких не існувало в жодній палітрі. Від неї йшли хвилі - не світлові, не радіо, щось третє. І кожна хвиля змушувала тіло реагувати: серце билося швидше, дихання збивалося, думки плуталися.